1 грудня, 2016

Останній отаман степового краю

На дорозі, розгрузлій від рясного весняного дощу, автомашина затрималася. У міліціонера, який супроводжував арештованих, урвався терпець і він, розчинивши дверцята з маленьким заґратованим віконечком, кинув у темінь будки:

– Вилазьте! Підіпхнете машину!

Коли зняли наручники і всі почали штовхати „чорного воронка”, яким возили арештованих на допити, Сергій Клепач не вагався і щодуху помчав у бік села Сухачівки. Його зникнення помітили через кілька хвилин, зчинили стрілянину, але він уже був за рятівною лісосмугою. Через села й хутори С. Клепач добрався до рідної Гурівки.

Клепачі – типова українська селянська родина. Хлібороби. Батько мав 20 десятин землі, прагнув дати синам освіту. Письменним був старший син Іван, який у 1920-их роках організував повстанський загін, що чинив спротив більшовикам. Середня ж освіта С. Клепача на той час взагалі була досягненням. У 1921 році він навіть встиг трохи повчителювати у селі Цвітному. Якраз в цей час одружився. Ще юнаком він брав участь у загоні свого брата Івана, а також в загоні іншого повстанця – Іванова. І. Клепача й Іванова розстріляли у 1920-их роках.

Влітку 1932 року С. Клепач намагався організувати селян проти влади й дізнався, що селами ходили чутки про його боротьбу за самостійну Україну (про це йдеться у протоколі допиту Андрія Череп’яного з села Благодатного).

Більшовицька влада такого не прощала. І у 1924 році Дніпропетровський обласний суд засудив С. Клепача до п’яти років позбавлення волі за участь, як тоді писали, в політбанді його рідного брата І. Клепача. З весни 1930 року С. Клепач був на нелеґальному становищі, переховувався в селах Долинського району. У протоколах допитів багатьох людей (у 1932 році допитало тільки заарештованих 50 осіб, не кажучи про свідків) йдеться про те, що вони раніше не були знайомі, але багато чули про С. Клепача.

Ось як розповідав слідчому сам С. Клепач про свої спроби створити влітку 1931 року „контрреволюційну організацію“:

„Я зайшов до свого знайомого Олексія Козюри у Гурівці, сподіваючись переночувати. Там я застав незнайомця, якого Козюра представив як розкуркуленого із села Терноватка Григорія Сидоренка. Він повідомив, що в Лозуватці є організація, яка має намір повстати проти радвлади. За його словами, Григорій дізнався про це від такого ж колишнього куркуля Микити Шаповаленка, який працює вантажником на руднику ім. Леніна. Сидоренко повідомив, що про мене вже йшла мова і мене хоче бачити мешканець Терноватки Іван Ткаченко.

Ми пішли на сінокіс, пізно увечері туди приїхав Ткаченко. Років приблизно 60, його мали розкуркулювати. Він сказав, що на станції Лозуватка є контрреволюційна організація, треба вияснити, які ресурси вона має. Ми обговорили, як налагодити зв’язок із Лозуватською організацією. Пізніше ми дізналися, що її керівником є місцевий житель бідняк Петро Хайтота, йому мене відрекомендували Шаповаленко й Каюн. Хайтота повідомив, що у нього є міцна організація, закладена ще у 1929 чи 1930-му році, нараховує до тисячі чоловік, що вони мають зброю – на кожну сотню до 60 ґвинтівок, є друкарська машинка і редактор Соколовський готує відповідні відозви. Зв’язок підтримується з селянами Ново-Лозуватки, Казанки, з рудниками через своїх людей. Хайтота і я притримувались думки, що час рішучих дій не настав, що ми не маємо ґарантії масової підтримки. Поповнити арсенал зброї можна за рахунок нападу на місцеву міліцію.

Я вирішив зустрітися із Микитою Шаповаленком і вияснити, чи немає на рудниках відповідних хлопців. Микита повідомив, що на Ленінському руднику є маса співчуваючих, здатних підтримати повстанський рух, але вони не організовані і цим питанням слід зайнятися. Він сказав, що є відповідна людина і в селі Терни, колишній червоний партизан. Зброї на руднику не було, але її можна було здобути у місцевої міліції. Пізніще на баштані Івана Буяна (тесть Шаповаленка) Микита мені сказав, що справа не просунулась.

Після цієї зустрічі я пішов у Гурівський ліс, там неподалік буа баштан місцевих селян, який охороняв Іван Чичкан, мій далекий родич. Він сказав, що мене запитували з Гурівки, нібито там є якась організація. Лука Буян і Іван Махиня, втеклі розкуркулені, повідомили, що в Гурівці є організація – 200 чоловік, налагоджено зв’язок із селами Обитоки, Новий Баштан та Бокове. Лука Буян пояснив, що через якогось свого родича може дістати з Криворізької міліції два ящики ґвинтівок. Було підняте питання про друкування листівок і відозв“.

Своєю штаб-квартирою С. Клепач обрав баштан І. Буяна, де зустрічався із співчуваючими селянами. Такі зустрічі відбувалися і в Гурівському лісі. Тоді організували осередки організації у селах Варварівці (місцевий вчитель Степан Ткаченко), Зелений Яр (Юхим Сухиня), Благодатному (Микола Чушкін).

„Гаслом боротьби, – розповідатиме С. Клепач, – я запропонував „За незалежність України!”. Зі мною згодились, хоча більшість виступали за повстання з метою полегшення життя селян. Основне для них було – зрівняння в правах бідняків, середняків і куркулів“.

ДПУ (Державне Політичне Управління) затримало С. Клепача у його рідного брата Семена в селищі Білі Кошари на Криворіжжі. Але через кілька місяців, скориставшись тим, що машина, яка везла арештованих з допиту, застрягла, він утік.

Повернувшись у Гурівку, відвідав свою дитину, яка жила в бабусі (дружина на той час вже вийшла заміж за іншого), і, переховуючись, почав знову створювати селянську повстанську організацію. Напровесні 1933 року (в Україні лютував Голодомор) разом з С, Клепачом було арештовано ще 60 селян.

З протоколу допиту Опанаса Радченка:

„Мій батько в селі Устимівка мав 240 десятин землі, паровий млин, 20 коней, 10 волів, 10 корів, 20 штук дрібного скота, п’ять батраків поденних і сезонних. У 1902 році я відділився. На початку революції у нас забрали всю землю і майно. А в 1923 році позбавили виборчих прав. У 1929 році я був висланий за межі Зінов’євського округу, опинився у селі Благодатне і поселився у Василя Череп’яного. Районна міліція запропонувала мені виїхати за 50 верст від Долинської і я поїхав у Кривий Ріг, селище Нижня Антонівка, де жив у Маклака Андрія. Потім вирив собі землянку. Про контрреволюційну організацію дізнався у червні 1929 року. Ми втрьох – Федір Сивериненко, Григорій Кордим – йшли в Устимівку, щоб зняти посіяний нами хліб, зустріли Савелія Смоляра, який нам розповів про контрреволюційну організацію. На Покрову я поїхав у Гурівку, мій знайомий Лагно привів мене до Сергія Клепача, який сказав, що треба боротися з Радвладою. Мені доручено було вести відповідну роботу в Кривому Розі. Я завербував кількох. Чув, що організація розростається. Один знайомий (Назаренко) повідомив, що подібні організації є в Новгородці, Інгуло-Кам’янці, Губівці, Казанці, Дмитрівці“.

Кирило Сугак був старостою спілки мисливців, вербував їх, бо питання стояло про самоозброєння. Він розповів: „Лука Буян одержав від мене повну підтримку, я, згодившись із його висновками, сказав, що треба шукати вихід із становища, а це можливо тільки у тому випадку, коли селянство організовано виступить проти Радвлади. Він повідомив про контрреволюційну організацію, яка виступає за самостійність України і осередки якої є в селах Лозуватка, Бокова, Гайківка, Варварівка, Гурівка. Клепача визнавали провідником, з ним радились“.

Отож, селяни не забули С. Клепача. Вони розповідали йому, як проводиться хлібозаготівля (а це вже був 1932 рік, коли вигрібали все до зернини), який непорядок твориться в колгоспах, про те, що на трудодні практично нічого не платять. Українські селяни були незадоволені колгоспами, де ніяк не могли навести лад. С. Клепач сказав (про це розповів слідчому Олександер Кабанець, один з 60 арештованих разом з С. Клепачем наприкінці 1932 року): „Радянській владі скоро настане кінець, а їй на зміну має прийти українська влада“.

Непокірний бунтівник вірив у це і заряджав цією вірою селян. А. Череп’яний з села Благодатного на допиті розповів: „Клепач казав, що справа визволення України ще не загинула, що він боротьби з Радвладою не припиняв. Радвлада остаточно губить селянство – закабалює його, створює голод і злидні, а все тому, що на чолі уряду – більшовики“.

С. Клепач на нелеґальному становищі переходив від села до села, зупинявся в різних людей. Степан Копайгора, коли влітку 1932 року С. Клепач з’явився в селі і закликав до організованої боротьби, повірив йому: „Я вважав, що Клепач справді був борцем за визволення українського селянства і що українському населенню було б набагато краще жити за умов самостійної України“, – сказав він слідчому.

Племінник С. Клепача Григорій Геращенко свідчив: „Дядько Сергій казав мені про те, що він встиг завербувати в організацію осіб, що брали активну участь в колгоспному будівництві і навіть деяких партійців. І що треба було йти організовано на боротьбу з більшовиками у петлюрівську армію, тільки Петлюра ніс звільнення українському народу“.

С. Клепач й селяни розуміли, що їм потрібна зброя. С. Клепач вирушив у промислові райони України шукати підтримки та інформації. На той час він уже мав документи на інше ім’я. Одна дівчина з Гурівки узяла документи у чоловіка своєї сестри Івана Тикви (у минулому члена повстанського загону І. Клепача), які викупив А. Череп’яний для С. Клепача.

С. Клепач поїхав у Шахтинський район, потім у Слов’янськ, Краматорськ, що на Донбасі. Скрізь підшукував людей для своєї організації. Встановлено було осередки – в Краматорську, в Богураєвському рудоуправлінні та на станції Фінальна. Відразу ж найбільш активних людей заарештували. Одинадцятьох з них судова трійка засудила до розстрілу. Розстріляли, правда, лише чотирьох – С. Клепача, А. Череп’яного, Теодосія Череп’яного та Павла Великого 9 травня 1933 року. С. Клепач мав 33 роки. Інших відправили у Північний край.

Кропивницький,
Кіровоградська область

Коментарі закриті.