У мене зберігся пакет прозірок з морської подорожі у 1982 році по Чорному морю на пароплаві „Адмірал Нахімов“‚ який затонув у 1986 році з численними жертвами. Пригадалося, як у Ялті до нього прийшли німецькі туристи і почали фотографувати білий борт корабля. Я був зацікавлений, теж підійшов і побачив, що на стіні під фарбою видніється стара назва корабля „Берлін“.
Пароплав „Берлін“ був збудований у Німеччині 1925 року і служив на трансатлантичній лінії. В роки Другої світової війни був шпитальним судном і затонув 1945 року в Балтійському морі. Його підняли з морського дна, відновили і з новою назвою пустили на Чорне море. Звідти пароплав виходив у 1962 році під час Карибської кризи, щоб перевезти на Кубу радянських вояків. На турецькому кордоні пароплав зупинили для контролі і капітан збрехав, що везе молодих чоловіків до Куби на польові роботи. Повірили.
Не можу визнати назву „Адмірал Нахімов“ вдалою для долі великого корабля. Сам адмірал Павло Нахімов і уся Кримська війна 1854 року, коли він загинув, були неславою для Росії, яка вдалася до аґресії в Криму. Спочатку Чорноморська фльота Росії потопила турецьку ескадру в Синопській бухті, але 4 січня 1854 року Британія та Франція ввели свої ескадри в Чорне море й оголосили Росії війну. Австрійська імперія теж висунула Росії ультиматум про вивід її військ з Молдови та Валахії. Росія опинилася в повній політичній ізоляції.
22 травня союзники взяли стратегічно важливі висоти біля Севастополя, а 27 серпня заволоділи ключовим пунктом оборони міста — Малаховим курганом, де й загинув адмірал. Подальший спротив не мав сенсу. Росіяни затопили свої кораблі й залишили Севастопіль. Росія втратила право мати військову фльоту на Чорному морі, а також фортеці й прибережні арсенали, публічно відмовилася від претензій на Молдову, Валахію та південну Бесарабію. Плян розширення впливу Росії на південь провалився.
То пароплав назвали на честь поразки?
Пригадався вересень 1986 року, коли я був на похороні Зої Товстопят – дружини мого знайомого Віталія. У ті дні поховали 359 чоловіків, жінок і дітей, які загинули під час катастрофи пароплава біля Новоросійська 31 серпня 1986 року. На Черкащині загинули Борис Богданович, Таня Вавренчук, Володимир Дячевський, Світлана, Юрій і Володимир Микулинські, Валентина Росочинська, Анатолій і Лариса Таранюки. Ще 64 особи залишилися навіки в глибині моря. Під час рятувальних робіт загинули два військові водолази.
У країні не було оголошено жалобу. Чутки про трагедію просочувалися неофіційно. І це було звичним для СРСР, як і сама катастрофа була типово радянською. Пароплав на виході з Новоросійська зіткнувся з великим транспортним судном „Петро Васів“, яке везло зерно з Канади. На час зіткнення пароплав мав би бути вже далеко в морі, але капітан Вадим Марков його вихід затримав, тому що десь загуляв генерал Олександер Крикунов – начальник Управління КҐБ в Одеській області, який подорожував з сім’єю в каюті-люкс. Генерал міг би наздогнати пароплав на портовому катері, але капітан боявся його гніву.
Коли рушили з порту, В. Марков пішов в гості до генерала, а замість себе залишив другого помічника Олександра Чудновського. Вантажний корабель наближався і його капітан Віктор Ткаченко не відривав зору від екрану радару, а коли подивився вперед, то побачив, що до пароплава залишилися лічені метри. Експерти вважають, що він бачив на екрані сиґнал іншого судна, а також дані японського обладнання на містку не відповідали даним радянських приладів. Про це було відомо й раніше, але небезпеку зневажили. Через затримку пароплава в Новоросійську (запізнення генерала) вантажному судну звеліли чекати на вихід пароплава в море, але це теж зневажили, бо, мовляв, портові служби чекають на його розвантаження. У порту диспетчери не стежили на радарах за зближенням суден.
Після удару пароплав затонув через вісім хвилин. Сотні пасажирів були забльоковані в своїх каютах. У воді тривала боротьба за виживання і сильніші відбирали плавальні засоби у слабших, у жінок. Рятувальні засоби були не готові до використання. Тренувань з залогою і пасажирами не проводили і люди не знали, де шукати порятунку. Почалася паніка.
О. Чудновський зачинився у своїй каюті і не вийшов до свого кінця. Він був досвідченим мореплавцем і вже 12 років працював на посаді другого помічника, маючи вищу військово-морську освіту, але не маючи шансів на службову кар’єру, бо його рідні жили за кордоном, а це в СРСР було вадою для моряка.
Генерал КҐБ з родиною загинув. На порятунок прийшли лоцманський катер, який вийшов зустрічати вантажне судно, ще деякі портові кораблики. Але їх було мало. Рятувальний загін існував лише на папері і не мав суден для виходу в море. На пароплаві налічувалося 2,143 людини. Рятувальна акція тривала понад чотири години і за цей час більшість людей у воді померла, переважно від охолодження. Моя знайома З. Товстопят теж була знайдена у воді неушкодженою, але мертвою.
У моєму житті це була вже друга втрата на Чорному морі. До нашого Головчинецького спеціяльного дитячого будинку ім. Сталіна навідувалися військові „покупці“ і забирали музикантів до своїх оркестр як вихованців, щоб потім вони грали там й надалі. З моєї кляси забрали Федора Ларіонова і Володимира Власюка. Вони загинули на трофейному лінійному кораблі „Новоросійськ“ (попередня назва в Італії „Джуліо Чезаре“), який затонув у Севастополі 29 жовтня 1955 року і забрав з собою 829 моряків. Це було таємницею багато років.
Після катастрофи пароплава „Адмірал Нахімов“ обидва капітани були засуджені на 15 років позбавлення волі кожен, але через п’ять років помилувані. В. Ткаченко узяв прізвище дружини Тальор і виїхав з нею до Ізраїля, де загинув разом з своєю яхтою біля Канади. В. Марков жив в Одесі і помер 2007 року. Пароплав „Адмірал Нахімов“ лежить на глибині 47 метрів у Цемеській бухті біля Новоросійська. Вантажник „Петро Васів“ списаний і проданий до Банґлядеш на метал.
Хто ж винний у катастрофі? Я наведу думку старшого помічника капітана Євгена Боровлева, який вижив у ту страшну ніч. Він 50 років служив на фльоті, очолював залоги пасажирських суден „Молдавія“ і „Абхазія“, але через конфлікт з партійним комітетом був „засланий“ на старий „Адмірал Нахімов“. Капітан В. Марков теж був „засланцем“ на пароплаві, бо партійний комітет скасував його закордонну візу. Пароплав з його жалюгідним технічним станом теж не міг вийти за кордон. Є. Боровлев вважає: „Катастрофа стала продуктом системи соціялізму, тоталітарної держави, де правив не закон, а наказ, найчастіше недолугий. Наказ номенклятурного працівника, який був призначений обласним або центральним комітетом партії, і в питаннях, за які він мав відповідати, нічого не тямив. Таке „правління“ й призводило до катастроф“.