В демократичних‚ політично визрілих суспільствах присутність опозиції і її ідеологічна та організаційна діяльність є такою ж природною‚ як і діяльність чинної влади. Оскільки нема влади‚ котра б час від часу не помилялася‚ то це й виправдує існування сили‚ що бере на себе обов’язок стежити за такими помилками‚ пропонувати своє бачення справи й альтернативу хибним чи недосконалим рішенням панівного в країні прошарку‚ тобто‚ за визначенням‚ – опонувати йому. Власне кажучи‚ це – двоєдиний комплекс‚ частини якого постійно взаємодіють і тим самим спонукають суспільство‚ державу до дальшого розвою.
Україна всі ці 25 років відновленої державної незалежности залишається прекрасною країною прекрасних людей‚ прекрасних культурних і духовних традицій‚ але вкрай примітивної політичної системи‚ котра існує сама по собі‚ поза логікою розвитку.
Характерною особливістю цієї системи є те‚ що влада й опозиція – з того самого „тіста“. Звідси – зачароване коло: втрачаючи прем’єрський чи міністерський пост‚ політик негайно переходить в опозицію‚ бо в цей спосіб хоче повернутися у владу. Самозрозуміло‚ що це – так звана опозиція‚ і бути стимулом до вдосконалення української держави вона неспроможна.
Лише після Революції Гідности‚ коли у страшних випробуваннях піднялося й загартувалося свідоме громадянство‚ залишивши далеко позаду безплідну „політичну еліту“‚ відкрилася можливість для приходу в суспільне життя молодих діячів уже цілком іншої морально-політичної якости. Виник великий шанс для оновлення суспільства через здорову‚ конструктивну проукраїнську опозицію до чинної влади – вже не заради владних крісел‚ а заради оновлення України‚ заради її незалежного майбутнього.
З цього випливає й інше розуміння терміну: опозиція – це група політиків‚ об’єднаних передовішою‚ справедливішою пронародною‚ пронаціональною позицією‚ ніж та‚ на котрій стоїть чинна влада. Це той критерій‚ який допомагає досить чітко визначити‚ хто є хто в українській політиці. Попри те‚ що під плащиком опозиції може ховатися щось цілком протилежне до головного напряму руху пореволюційної України.
Наприклад‚ „Опозиційний бльок“. Це дуже підступний і далекоглядний політичний проєкт антиукраїнського‚ антидержавницького змісту. Сьогодні ці вороги України називають себе найпослідовнішою опозицією до влади‚ розраховуючи на її реформаторську безуспішність. Вони‚ чільні вчорашні „реґіонали“‚ добре знають‚ що після свого злоякісного керування державою залишили по собі непорушну систему‚ глибоко вражену хворобою. Тепер вони знову підвищують рейтинґи серед політично примітивного електорату‚ критикуючи владу саме за те‚ в чому найбільше винні самі.
Присутність „Опозиційного бльоку“ в політичному тілі України змушує бачити її головну проблему не в тому‚ якою є Україна‚ президентсько-парляментською чи парляментсько-президентською республікою‚ а в тому‚ що вона досі залишається в більшій мірі російсько-українською‚ ніж українсько-російською. Це є вислідом не лише дій ворогів України‚ котрі спокійно засідають в українському парляменті‚ не лише дій „п’ятої колони“ Москви‚ але й вислідом безідейности‚ безідеологічности майже усіх інших політичних сил країни.
Згадаймо‚ що кожна парляментська партія – „Батьківщина“‚ „Народний фронт“‚ Радикальна партія‚ „Бльок Пера Порошенка“ „Самопоміч“‚ „Відродження“‚ „Воля народу“ – створювалася під вибори. І основою передвиборних програм була не ідеологія‚ а обіцянки зробити життя кращим „вже завтра“ і більший чи менший особистий авторитет її провідника. Або ж – фінансовий капітал‚ який у власних інтересах скуповує місця у партійних списках і потім смикає за потрібні ниточки депутатів-маріонеток.
Тому безідеологічність‚ ідейна невизначеність зрівнює провладні партії з партіями опозиційними. І йдеться не лише про світоглядну поляризацію‚ але й про „праве-ліве“ як вибір економічної моделі.
Демократичний розвиток суспільства передбачає найширший спектр політичних ідей та сенсів‚ від лівого до правого‚ проте в Україні‚ страшно понищеній антиукраїнською лівизною‚ проукраїнська лівиця виникне ще не скоро. Відбулася насильна мутація українського ментального коду‚ й тому тепер можливі рецидиви‚ відтворення вірусу. От не встигли заборонити Комуністичну партію‚ як „Союз лівих сил“ Василя Волги вже засвідчив свою орієнтацію на Москву.
Тим часом праві партії так дбають про свій демократичний „імідж“‚ що боятся власної тіні. „Правий сектор“‚ здобувши величезну популярність з початком революції і війни‚ розколовся надвоє: значна частина на чолі з харизматичним Дмитром Ярошем вибрала парляментський спосіб боротьби за Україну‚ інша частина залишилася на революційних позиціях і готує нову програму сучасного українського націоналізму. Її сутність – Україна мусить покладатися на власні сили і перестати бути об’єктом диктату з боку Брюселю‚ Москви чи Вашінґтону.
Права „Свобода“‚ єдина серед партій з націоналістичною програмою‚ саме через ідейну непослідовність в перші дні Евромайдану втратила довіру електорату, і ще не знати‚ чи поверне її в наступних парляментських виборах. Хоч ті декілька її депутатів-мажоритарників‚ як от Юрій Левченко‚ Андрій Іллєнко‚ Олег Осуховський‚ Михайло Головко‚ віддані українській національній ідеї і помітні у Верховій Раді своєю активною законодавчою працею.
Неструктурованість політичної системи за ідейним змістом приводить до таких дивовиж‚ коли ідеологічна опозиція виникає всередині провладних партій. Саме це відбулося у „Бльоці Петра Порошенка“‚ де значна група молодих депутатів не хоче підспівувати‚ коли в пісні нема надихаючого ідейного заспіву. У цьому бльоці взагалі дійшло до абсурду: позбавлено депутатського мандату Миколу Томенка‚ одного з найавторитетніших українських патріотів.
Серед сьогоднішніх опозиційних політичних сил повільно‚ але впевнено виборює собі ідеологічний авторитет об’єднання „Самопоміч“‚ найінтелектуальніший депутатський прошарок. Він буквально продирається крізь терни упередженої критики і дискредитації‚ твердо відстоюючи здорове і актуальне для України гасло „Візьми і зроби!“‚ і втілюючи підставове положення своєї партійної програми: „Формувати високе почуття належности до своєї нації та Вітчизни“.