Коли я запитав у Осипа Зінкевича про згоду на рецензування його книжки, він відповів, що має надію на доброзичливу критику. Насправді, рецензувати щоденники складно, тому що їх пишуть переважно для себе. О. Зінкевич теж записав у зошиті 19 вересня 1974 року: „Ніколи цей щоденник не буде опублікований“. Але світ змінився і він погодився видати свої нотатки з 1948-1949, 1967-1968 і 1971-1976 років.
Наталія Ксьондзик у передмові пише: „Не очікуйте неймовірного, звертайте увагу на деталі, прислухайтеся до тихого голосу, що творить українську історію навіть за океаном, являючи її нам без зайвого ура-патріотичного патосу“.
Це правда, нотатки ділові, стислі, хоча життя О. Зінкевича могло б стати сценарієм пригодницького фільму. У 1944 році уся його родина подалася на Захід, але у Карпатах радянські партизани вбили німця і за це нацисти в числі 12 селян-заручників стратили Осипового батька. Осип пішов у ліси і зі зброєю потрапив до загону радянських партизанів. Під час бойової акції його засипало руїнами висадженої будівлі, маму і сестру повідомили про його загибель. Але партизан вижив і після одужання брав участь у боях в Празі, був мобілізований до Червоної армії, з якої втік до американців, які ледве не видали його „совєтам“.
У 22 роки він опинився у німецькій в’язниці, зраджений провокатором. У неволі він перебував з паперами на ім’я Михайла Довганюка, якого ОУН вислала до України під іншим прізвищем. З арешту О. Зінкевич намагався втекти. Спіймали і запроторили до особливо суворої в’язниці у Штравбінґу. Саме там він почав писати щоденник. Випустили 31 січня 1949 року за клопотанням впливових українських діячів.
Повна пригод його втеча до Франції, де він теж побував за ґратами і погодився рік відпрацювати у копальні вугілля. У міжчасі, перед копальнею, був добровільним наймитом у німецького фармера.
Уже цих подій вистачило б для пригодницької повісті. О. Зінкевич пройшов нелегкі шляхи, став професійним хеміком, хоча його покликанням був „Смолоскип“ – часопис і видавництво, яке вивело у широкий світ гроно українських політв’язнів-шістдесятників, стало основою українського „самвидаву“, сприяло розпадові СРСР, а тепер бере участь у будуванні нової України.
Читання щоденника породжує сумні думки. В Україні лютував політичний терор, найкращі люди потрапляли за ґрати, за кордоном ширилися провокації КҐБ, але й у самій закордонній українській громаді панував поділ на межі з ворожнечею. У додатку до щоденника перелік закордонних українських організацій займає п’ять сторінок. Вони не лише не співпрацювали, а й перешкоджали у праці своїм сусідам. Повсюдно були підозри, невіра, провокації.
У 1974 році автор занотовує: „До неґативів належать перенесення боротьби ОУН з ідеологічними і політичними противниками всередину самої ОУН, розкол, нездатність у час війни знайти спільну плятформу в боротьбі з окупантами, індоктринізація молоді в повоєнний час крайньою правою ідеологією, що унеможливлювало розвиток української громадської думки. Це довело до того, що молодь була неспроможна вирватися з минулого, щоб творити нове майбутнє“.
На мою думку, у такому розколі відіграв свою ролю і КҐБ, вплив якого за кордоном явно недооцінювали. А повоєний КҐБ дуже змінився у порівнянні з часом сталінського терору. До цієї служби добирали обдарованих, кмітливих людей. Служба мала свої досконалі лябораторії і оперативні центри. Під маркою українських патріотів приїздили аґенти КҐБ. Справа Ярослава Добоша виглядає добре сплянованою акцією КҐБ, щоб розпочати арешти в Україні.
Велике число закордонних об’єднань, як видно з щоденника, породило й велике число „вождів“, кожен з яких впроваджував своє бачення стратегії і тактики, жорстко осуджуючи інших. Одні зневажали гостей з України, закликали бойкотувати концерти відомих колективів і навіть обливати артисток червоною фарбою, інші шукали зустрічей, щоб дізнатися, чим тепер живе ізольована від світу Україна. У висліді точилася ворожнеча між обома групами. А гості з України (звичайно, перевірені і профільтровані спеціяльними комісіями) з причин особистої безпеки (після повернення) остерігалися зайвих розмов, але й дивувалися недоброзичливості закордонного українства. І знову зростали підозри, що приїхали аґенти КҐБ і червоні пропаґандисти. Якось було невтямки, що тодішня Україна стала іншою у порівнянні з залишеною у повоєнні роки, що вона пережила страшні тортури, втрати найкращих людей, була залякана голодом і розстрілами, тому до гостей варто було поставитися як до вражених стресом і допомогти їм побачити шлях України в майбутнє. Але такого шляху не бачили самі „отамани“, яких поглинала внутрішня міжпартійна боротьба.
Цей стан узагальнила у передмові Н. Ксьондзик: „Віковічна історія заздрости й жадоби повторюється й за океаном. Українці не вірять і не довіряють одні одним. Повсякчас хочуть перехопити ініціятиву й встигнути першими. Намагаються зірвати пляни своїх колеґ, яких сприймають передусім як конкурентів, хоча начебто всі свої, а чужий – це єдиний спільний радянський ворог“.
„Смолоскип“ О. Зінкевича відкрив світові і Україні правду про політичні переслідування дисидентів, налагодив допомогу ув’язненим та їхнім родинам, підтримав боротьбу за звільнення політв’язнів. Щоденник відкриває історію „Смолоскипа“ і самого О. Зінкевича, тому його, на мою думку, охоче читатимуть в Україні, де й досі не дуже знають про життя закордонного українства в часи СРСР.
Я з приємністю зустрів згадки про знайомих мені Володимира Сохана, Ростислава Хомяка та інших людей, які гостинно зустріли мене в новій для мене країні. І про „Свободу“, яка була надійним союзником „Смолоскипа“ і О. Зінкевича. Не лише для мене стане відкриттям разюча різниця в описі перебування у німецькій в’язниці порівняно з тим, що ми знаємо про радянські катівні.
Разом з щоденником в книзі вміщено статті О. Зінкевича, написані ним в кроки писання щоденника і надруковані тоді в українських газетах, а деякі не опубліковані раніше. Це зокрема „Молодь на з’їзді письменнків України“ (у цій публікації цитується вже знайомий сучасним читачам „Свободи“ перший секретар Центрального комітету Комсомолу України Юрій Єльченко, який нарікав, що письменники „витрачають свій талант на політично сумнівні писання“), нариси з історії УПА та інтерв’ю з засновником „Поліської Січі“ Тарасом Бульбою-Боровцем, повчальні інструкції про відвідання СРСР, актуальна і нині стаття „Епідемія закликів“ та інші.
Про умови придбання книжки можна дізнатися у „Смолоскипі“ за адресою: вул. Межигірська, 21, Київ, 04071 Ukraine або електронною поштою: [email protected].