ЖИДИЧИН‚ Волинська область. – Йдучи до ще незвіданої давньої святої обителі, уявляв її величною, замковою, з метровими мурами. Але монастир у Жидичині не виправдав цих сподівань. Бо тут попри дійсно потужні мури й підмурівки фактично немає прадавніх будівель. „Золоте яблучко“, як називали обитель у давнину за її красу, з віками втратило свою привабливість.
У 1227 році монастир вже існував. Так стверджує Іпатіївський літопис першою документальною згадкою про Жидичин, і саме за цим фактом маємо сучасне визнання Жидичинського монастиря як найдавнішого на теренах колишньої Великої Волині, що зберіг свої підвалини до наших днів від Київської Русі. Він рівно на 300 років старший від Почаївської лаври, яка вперше в документах згадується за 1527 рік.
Намісник монастиря о. Костянтин. (Фото: Євген Цимбалюк)
Колишній і теперішній монастирі в Жидичині різняться відстанню у 100 метрів. Там, де первісно зародився монастир, зараз Свято-Духівський скит з каплицею. Саме тут чернеча братія відправляла службу Божу, на яку зійшовся місцевий люд та паломники. А після служби чернець Никодим розповідав про монастир напрочуд цікаві факти. Слухаючи їх, я ще раз переконувався у тому, наскільки наша історія велична‚ страдницька і ментальна й повчальна.
Перед чудотворною іконою св. о. Миколая, яка датується ХІІ ст.‚ молився на колінах князь Данило Галицький. Загалом у княжий час Жидичинська обитель була однією з найбільш пошанованих та відвідуваних на теренах Київської Русі. До неї належала ціла волость над річкою Стир, що охоплювала 10 сіл. Безпосередньо в монастирі мешкало до сотні ченців. На жаль, майже всі з них зазнали мученицької смерті – їх вирізали монголо-татарські завойовники.
Під час першого свого відродження монастир знайшов опіку князів Острозьких. Відтак на території монастиря запрацювала народна школа, згодом – одноклясне училище. Свого часу сюди у пошуку душевного спокою прийшов молодший син Богдана Хмельницького – Юрій. Відмовившись від гетьманства, він постригся у ченці під ім’ям Гедеон і став архимандритом монастиря.
У кінці ХІX ст. резиденція єпископів та монастирський сад у Жидичині потрапили у відання Почаївської лаври, а в роки Першої світової війни у тутешній обителі австрійські солдати облаштували нари, вівтар перетворили на спальню, хоругви з м’якої тканини використали на онучі, з чорні оксамитові ризи зробили попону для коней. Після війни тут розмістили притулок для дітей-сиріт та інвалідів.
Під час Другої світової війни своєрідним покровителем святої місцини став, як не дивно, Сталін. У селі живе переказ, що він розпорядився, аби під час війни військова частина не займала місцеві митрополичі палати і храм, а шукала собі притулок в іншому місці. Так він відреаґував на прохання настоятеля Моргаєвського‚ якого знав з часів навчання у Тихвинській духовній семінарії. Усе ж радянська влада у палаці єпископів відкрила школу.
„Доля вперше звела мене з Жидичинським монастирем у 2004 році, – каже намісник о. Костянтин. – Тоді перед зором постала сумна картина: приміщення – як розвалля: обшарпані стіни, обписані нецензурною лексикою, розвалені грубки, дірявий дах. Будівля без дверей, вікон, підлоги. Власними зусиллям монахи перекрили будівлю, реставрують фасад, поруйнований роками та людськими руками. Тут, у палаці митрополитів, розташувалися келії, домова церква, трапезна, зала. А ще бібліотека‚ де зібрано 4‚000 видань духовної літератури, але є й історична та краєзнавча, в тому числі з історії монастиря“.
„Храм назвали на честь преподобного Миколи Святоші, князя Луцького, – зазначає намісник монастиря, – це була знана і мудра людина. Розуміючи ситуацію, вельможа під час братовбивчої війни відрікся від князівства і пішов у Жидичинський монастир“.
У церкві вражають дивовижні розписи‚ зокрема „Голгофа“, яку, за словами о. Костянтина, намалювали монахи з Бразилії та Парагваю.
Зараз у монастирі несе послух 15 насельників. Переважно це молоді люди. Їхній середній вік – 35 років. Кожен прийшов сюди зі своєю, як самі кажуть, митарською долею. Водночас із непохитною вірою і палким бажанням послужити Богові. Має свій домонастирський життєпис й о. Костянтин, у миру – Іван Марченко, який тривалий час працював журналістом. Якось приїхав у Жидичин, побачив тамтешні потуги з відновлення монастиря‚ вирішив допомогти людям у цій справі – у п’ятниці приїздив сюди працювати. У травні 2007 року переїхав у Жидичин вже на постійний прожиток, згодом прийняв постриг. А з часом повністю усвідомив, що це було найправильніше рішення у його житті.
Монастир „Золоте яблучко“, яке колись перебувало у величі людській‚ до цієї величі повертається.