Українсько-польське взаєморозуміння‚ таке зворушливо щире і самоочевидне в гарячі дні української революційної зими 2013-2014 років‚ на жаль‚ довго не втрималося на тій моральній висоті‚ котра відкривала для обидвох сторін знамениту перспективу проевропейської єдности між обома державами та обома народами.
Не втрималася з польської вини. Прихід до влади партії „Право і справедливість“‚ якоюсь мірою нібито виправданий з огляду на національно індиферентну‚ а точніше – надміру космополітичну‚ отже‚ й антипольську‚ бюрократію Европейського Союзу‚ розвернув Польщу все ж занадто вправо. Цей різкий скрут загрожує передусім їй самій – реаґуючи на перегини европейського лібералізму‚ Польща наближається до ситуації‚ коли з „брудною водою вихлюпують і дитину“ – тобто може позбутися тих незаперечних переваг‚ що їх надає демократія і відкритість европейських суспільств.
Для об’єднаної Европи внутрішні польські політичні зиґзаґи не становлять великої небезпеки. Інакша справа з польсько-українськими стосунками. Праві сили в Польщі обрали найгірший спосіб запобігання перед виборцем‚ повертаючи його лицем до трагічних сторінок недавньої історії‚ котрі розділюють‚ а не об’єднують наші народи. З цієї історії ідеологи „Права і справедливости“ хочуть зробити суддю для українців – суддю упередженого‚ „з одним оком“‚ а суд – без попереднього слідства і без адвокатів.
Виступаючи 30 січня у радіопрограмі польського міста Ряшів‚ голова партії „Право і Справедливість“ Ярослав Качинський сказав‚ що майбутнє польсько-українських взаємин перебуває під знаком запитання – з тієї причини‚ що Україна неправильно‚ з польської точки зору‚ трактує свою історію‚ зокрема ролю Української Повстанської Армії у боротьбі за національне визволення українського народу. Мовляв‚ леґітимізація УПА українським суспільством „у Польщі вважається неприйнятною“. Дещо дивує‚ що провідник лише однієї з партій‚ нехай і урядової‚ говорить за всю Польщу. Насправді йдеться про тенденцію‚ котрою польська правиця прагне заразити усе суспільство.
Про це свідчить і свіжа заява Міністра закордоних справ Вітольда Ващиковського‚ котра своєю недипломатичністю подібна до ультиматуму: якщо наступного‚ 2018 року Україна не відмовится від уже заплянованих святкувань з нагоди 75-ої річниці створення УПА‚ то польсько-українське примирення стане неможливим. Таке враження‚ що партія „Право і справедливість“ ментально перебуває ще у часах Другої світової війни. Що нічого не значить для неї повоєнна історія‚ коли обидва народи страждали під совєтським режимом. Нічого не значить історія останнього чвертьсторічя‚ коли Польща і Україна відновили свої незалежні держави‚ при цьому з новою силою‚ ще глибше усвідомивши доленосну історичну істину‚ що без незалежної України не буде незалежної Польщі. І нічого не значить двічі почуте від України‚ за Леоніда Кучми і за Віктора Ющенка‚ – „прощаємо і просимо прощення“. Україна‚ менш европейська‚ ніж Польща‚ виказала себе в гуманістичному сенсі европейськішою‚ ніж Польща.
Не виходячи з кола антиукраїнських упереджень‚ партія „Право і Справедливість“ домоглася постанови Сенату про „вшанування жертв геноциду здійсненого українськими націоналістами щодо громадян Другої республіки в 1939-1945 роках на південно-східніх територіях Польщі“. Колись історики‚ попросивши в Бога чистих сердець‚ з’ясують цю продиктовану польським гонором неправду. Бо визвольна боротьба українців проти жорстокої антиукраїнської політики тодішньої польської держави аж ніяк не підпадає під визначення „геноциду“.
Замість дочекатися історичної об’єктивности‚ „Право і Справедливість“‚ свідомо чи несвідомо‚ допомагає Кремлеві накидати решті Европи образ аґресивного українського націоналіста.
Й от уже під час грудневого „Маршу орлят“ в Перемишлі його учасники вигукували: „Смерть українцям!“. І державна влада‚ тобто верхівка „Права і Справедливости“ на цю антиевропейську провокацію не відгукнулася. Хоч це сталося буквально через декілька днів після підкреслено миролюбної візити Президента України Петра Порошенка до Варшави.
Не слід так небезпечно експериментувати з майбутнім. Польща і Україна – не просто сусіди‚ їхнє взаєморозуміння – одна з великих запорук миру і безпеки на сході Европи. Миру і безпеки‚ що їх усіма силами намагається підважити путінська Росія. На наше щастя‚ в Польщі дуже багато людей‚ і не тільки в політикумі‚ розуміють це.
Закінчимо уривками з розважливої статті колишнього Посла Польщі в Москві Катаржини Пельчинської-Наленч в авторитетній варшавській газеті „Rzeczpospolita“:
„…Розпад української держави став би катаклізмом, який призвів би до хаосу і поставив би під питання всі основи европейської безпеки. Польща також повинна робити все можливе, щоб не допустити віддалення України від Евросоюзу або появу ситуації, в якій ідентичність української держави і народу будувалися б на протиставленні до Польщі і Европи… Для наших стосунків має велике значення, чи громадяни України почуваються в Польщі шанованими і в безпеці чи зацькованими і приниженими. Тому принципово важливо викорінити усі провокації, які можуть призвести до польсько-українського етнічного конфлікту. Тут в жодному разі не йдеться про обмеження навіть найскладніших історичних дискусій, а йдеться про недвозначно жорсткий осуд популістських і націоналістичних ексцесів, як от нищення пам’ятників чи спалення прапорів…“.
Отже‚ є інша‚ зовсім інша Польща‚ ніж Польща партії „Право і Справедливість“. І це дає нам надію.