У центрі уваги української політичної аналітики – сенсаційна стаття Сергія Рахманіна у „Дзеркалі тижня“ (11 березня) „Ходіння по мінському полю“ – за асоціятивною співзвучністю слід читати: ходіння по мінному полю. Публікація важлива подвійно: С. Рахманін належить до кількох – можна їх перерахувати на пальцях однієї руки – найавторитетнішіх журналістів в Україні. На його самовимогливість‚ об’єктивність і непересічну поінформованість можна вповні покластися. А по-друге‚ щоразу він висловлюється з приводу найгостріших проблем країни‚ власне – з приводу одного й того ж – долі України і тих чинників‚ котрі змушують кожне справедливе серце стискатися від тривоги і тяжких сумнівів.
Отже‚ С. Рахманін далі розвиває цю гнітючу тему – тему „Мінських домовленостей“. Насправді вони мали б називатися інакше‚ бо не стоїть за ними ні будь-яке порозуміння між сторонами‚ ні досягнутий кожною з них якийсь компроміс‚ а стоїть вкрай небезпечна пастка‚ в яку сама себе загнала українська влада‚ персонально – Президент Петро Порошенко. І тепер‚ як свідчить арґументація згаданої статті у „Дзеркалі тижня“‚ він не знає‚ як з неї вибратися.
Запитання має звучати дещо інакше: чи хоче Президент вибратися з цієї пастки?
У своїй аналізі сьогоднішньої української ситуації‚ а вона є очевидно кризовою‚ С. Рахманін відштовхується від заяви П. Порошенка для турецького телеканалу „TRT World“ 10 березня‚ під час візити до Анкари: „Україна мирно поверне Донбас упродовж одного цього року“. Журналіст дивується: як то може бути‚ адже П. Порошенко‚ по-перше‚ – це „політик‚ у якого хронічно не складається з виконанням обіцянок“‚ а ще важливіше і дивніше – що „так звана „стратегічна сімка“ (Порошенко‚ Яценюк‚ Ґройсман‚ Турчинов‚ Ложкін‚ Аваков‚ Луценко) ніколи не обговорювала проблему Донбасу“. Вже це одне наводить на думку‚ що влада зреклася власних повноважень і святого обов’язку перед державою і своїм народом‚ віддавши вирішення доленосної для України проблеми в чужі руки.
С. Рахманін звертає увагу на незрозумілу президентову неточність: чому він говорить про весь Донбас? „Що‚ Марюпіль‚ Краматорськ‚ Сіверодонецьк і Лисичанськ теж треба повертати? Чому б не сказати „окуповані землі“‚ „неконтрольовані території“ або‚ на крайній випадок‚ ОРДЛО (Окремі райони Донецької і Луганської областей)?“.
Однак‚ питання питань – як‚ в який спосіб повертати? Були ж різні варіянти. Люди пам’ятають‚ як у перші дні розпаношування сепаратистських банд в Донецьку і Луганську П. Порошенко запевняв‚ що в разі його обрання президентом антитерористична операція закінчиться за декілька годин. Зрозуміло‚ чому так не вийшло‚ і народ не ставить це йому в провину‚ бо на сході з’явилася російська зброя‚ бо попередній режим повною мірою розклав і знесилив українську армію бо ледь не всю економічну кров на той час вже висмоктала олігархія. Отож конче потрібен був час‚ щоб оговтатися‚ зібратися в кулак‚ а вже тоді – відповідати‚ виходячи при цьому з українських національних інтересів і тільки з них.
Натепер Україна оговталася – і що ж? Цитуємо С. Рахманіна: „Відповідь криється в наступному уривкові з інтерв’ю турецькому телеканалові: „Київ дотримується взятих на себе зобов’язань…“. Тобто йдеться все-таки про вибори в ОРДЛО‚ які‚ згідно з раніше запропонованою Кремлем схемою‚ мають задовольнити всіх? Москву, що зніме з себе тягар фінансової відповідальности за нереалізовану „Новоросію” й отримає шанс позбутися санкцій. Захід, що отримає привід скасувати торгові обмеження стосовно Росії і можливість на певний час забути про головний біль під назвою „Україна“. Сепаратистів, яким подарують, як мінімум, перепочинок, бюджетне підживлення, а заодно — відступ від кримінальних переслідувань. Ну і Банкову, яка зможе говорити про повернення бунтівних територій під свою формальну контролю. Питання в тому, як подати. Висвітлювати важливіше, ніж повертати…“.
С. Рахманін знає‚ що каже. Українська офіційна влада вже два роки висвітлює проблему Донбасу таким чином‚ щоб приховати страшну небезпеку для країни від „домовленостей“ в Мінську‚ вигідних путінській Москві. Дурити українське суспільство можна‚ це для влади звично‚ але як вона подивиться йому у вічі‚ коли ситуацію вже неможливо буде виправити? Цей момент вже дуже близько.
Захід‚ зокрема Німеччина‚ зокрема майже відверто пропутінський Міністер закордонних справ Франк-Вальтер Штайнмаєр брутально тисне на П. Порошенка‚ наполягаючи на негайному проведенні виборів в цих „окремих районах“ Донбасу. Мабуть‚ нарешті збагнувши‚ що це грубо антидемократично – вимагати від України змін до її Конституції в частині автономізації Донбасу‚ Европа знайшла прямішу дорогу до „демократичного“ знищення незалежної української держави – вибори‚ тобто „волевиявлення“ донецьких бандюків‚ кривавих ворогів України.
„Захід виставив Порошенкові‚ – пише далі С. Рахманін‚ – виборчий закон не пізніше березня‚ самі вибори – не пізніше червня…Петро Порошенко‚ наскільки можна судити‚ намагається уникнути майже неминучого. Але окрики західніх партнерів дедалі жорсткіші…“.
Бо такі вони партнери. Якщо все далі діятиметься з волі Німечини і Франції‚ а Америка при цьому „вмиє руки“‚ як це вже видно з останніх заяв Президента Барака Обами‚ Україна залишиться перед Москвою‚ як кролик перед удавом.
Й от аби зберегти гарну міну при поганій грі – а в цьому й полягає сенсаційність публікації С. Рахманіна‚ – Президент П. Порошенко хапається за рятівну соломину – за плян сумнозвісного в Україні путінського кума Віктора Медведчука‚ згідно з яким Київ має призначити очільником Донецька олігарха Ріната Ахметова‚ а Луганська – колишнього реґіонала‚ голову парляментської фракції „Опозиційний бльок“ Юрія Бойка. Це рятівна соломина для президента чи насправді камінь‚ прив’язаний до ніг України? Втім‚ і для нього самого – також. Тому‚ як стверджує С. Рахманін‚ П. Порошенко не хотів би ні надавати Донбасові якогось окремого „статусу“‚ ні воювати за нього. То чим ця нерішучість і невизначеність закінчиться?
С. Рахманін: „Після виборів в ОРДЛО ці території, як і до того, не будуть підконтрольні Києву де-факто, але стануть такими де-юре. І тамтешні жителі знову можуть отримати право брати участь у загальнонаціональних виборах. Принаймні Москва це питання порушувала. І голосуватимуть на парляментських виборах (чергових чи позачергових) там вочевидь не за „Бльок Петра Порошенка“. І вочевидь не за Петра Порошенка — на президентських. А він всерйоз думає про другий термін. Уже. І абсолютно впевнений, що другу каденцію заслужив… У будь-якому разі, таке „розширенн“ електорального поля і на парляментських виборах, і на президентських дає додатковий шанс реваншистам. Як поводитиметься Москва у разі зриву виборів в ОРДЛО? За інформацією наших джерел, поінформованих про настрої російської сторони, Кремль будуватиме „український Карабах“ і зміцнюватиме тамтешню державність. Права власности на всі активи, які становлять цінність і розміщені на неконтрольованих територіях, перейдуть до рук російського капіталу…“.
Але от що тяжко зрозуміти – з якої причини С. Рахманін не надав значення одній важливій і дуже характерній фразі П. Порошенка в тому ж інтерв’ю для турецького телеканалу? А він сказав буквальне таке: „Я ненавиджу воювати з Росією‚ але як Головнокомандуючий зобов’язаний захищати Україну…“. Іншими словами‚ Україну він‚ її президент‚ керманич її народу‚ захищає з примусу‚ а не з внутрішнього переконання‚ не з усвідомлення праведности цієї боротьби‚ не з погляду нашої національної пам’яті‚ для якої Росія впродовж усієї своєї історії була невідступним і смертельним ворогом України. А слова „я ненавиджу воювати з Росією“ хіба не можна витлумачити‚ як зізнання в любові до Росії?
Все ж насамкінець С. Рахманін‚ міркуючи над тим‚ „чи можна навчитися не боятися – аґресивних ворогів‚ обережних і водночас нав’язливих союзників“‚ доречно згадує приклад колишнього ізраїльського прем’єра Леві Ешколя‚ котрий у 1967 році перебував у ситуації‚ дуже подібній до порошенківської. Йому так само викручували руки „обережні“ західні партнери‚ боячись загострювати стосунки з Москвою‚ так само радили „не провокувати“ арабські армії‚ що вже стояли на ізраїльських кордонах‚ йти до розв’язання проблеми дипломатичним шляхом і т. д.
І невойовничий‚ миролюбний Л. Ешколь – між іншим‚ уродженець Києва – слухав-слухав цю пустопорожню дипломатію‚ а тоді вирішив діяти – в інтересах своєї держави і свого народу. За шість днів Ізраїль ущент розбив півмільйонне угруповання.
„Це не заклик до війни‚ – закінчує статтю С. Рахманін. – Це нагадування про гідність відповідальних і відповідальність гідних. Сильні поважають сильних. Сильні шукають рішення. Слабкі шукають виправдання“. Що тут додати?