15 квітня у селі Білогордка Рівненської области на стіні місцевої школи урочисто відкрито меморіяльну дошку на честь перебування у селі в березні 1944 року радянського письменника Михайла Шолохова, на той час військового кореспондента. Відкриття цієї меморіяльної дошки наводить на роздуми: кого намагаються увічнити в Україні? М. Шолохов користувався особистою підтримкою Сталіна, був лавреатом Сталінської премії у 1941 році, Ленінської премії у 1960 році, двічі Героєм соціялістичної праці‚ радянським полковником. Присудження йому Нобелівської премії пов’язане з політичним конфліктом.
У 1958 році на Нобелівську премію був номінований Борис Пастернак за роман „Доктор Живаґо“. Це викликало рішучу незгоду правителів СРСР. 7 квітня 1958 року до Посольства СРСР у Швеції з Кремля надійшла телеграма: треба пояснити шведській спільноті, що в СРСР високо оцінили б присудження премії М. Шолохову, а „Пастернак як літератор не користується визнанням у радянських письменників і проґресивних літераторів інших країн“. Усе ж нагороду присудили Б. Пастернакові, що призвело до такого цькування лавреата, що він був змушений відмовитися від премії. І тоді премію дали М. Шолохову. Він намагався віддячити Кремлю і у 1966 році на XXIII з’їзді КПРС з приводу засудження письменників Андрія Синявського і Юлія Даніеля назвав їх „молодчиками з чорною совістю“ і пошкодував, що минули роки, коли б вони зазнали б більш жорстокої кари, „коли судили‚ не спираючись на статті кримінального кодексу, а керуючись революційними відчуттями“. У 1973 році він виступив з осудом Олександра Солженіцина і Андрія Сахарова.
Тепер, коли Україна намагається позбутися пам’яток, встановлених більшовиками на честь своїх вірних прислужників‚ подія у волинському селі набирає принципового значення. „Свобода“ вже звертала увагу на збереження пам’ятників генералові Іванові Черняховському‚ причетному до репресій польського війська. У Києві бережуть біля Верховної Ради пам’ятники „Героям Великої жовтневої соціялістичної революції“ і „Учасникам збройного січневого повстання 1918 року“‚ біля заводу „Арсенал“ – пам’ятник учасникам антиукраїнського повстання. Варто повернути пам’ятник Олексієві Бобринському‚ замість якого більшовики поставили Миколу Щорса. Арка дружби народів височіє у Хрещатому парку. Кияни дали їй влучну назву: „Ярмо для українського народу“. Стоїть над Дніпром „Батьківщина-мати“, яка‚ щоправда‚ підносить щит і меч у бік сходу, звідки, як відомо, йшли не гітлерівці, а Москва.
У ряді міст ще бережуть пам’ятники чекістам‚ іншим учасникам поневолення України. Отже‚ в Україні ще не можуть дати ряди давнішим більшовицьким пам’ятникам. Нині, коли вже дано історично виважену оцінку комуністичній ідеології та злочинам червоного тоталітаризму, настав час позбутися фальшивих, антихудожніх пам’ятників радянської доби. Ці монументи ганьблять Україну перед світом. Навіщо ж до них додавати нові?