Краще чесний ворог‚ ніж вдаваний друг. На жаль‚ чесні вороги давно перевелися‚ тому доводиться придивлятися й до кожної овечої шкури – чи не сховані під нею вовчі ікла? Ворог наш – все той же‚ і чесним він ніколи не був‚ особливо тепер‚ коли до його схиблених мізків дійшло‚ що Україна не здригнеться й перед прямим збройним нападом. Отож залишаються звичні для Москви‚ доведені до високої майстерности підступність і фарисейство‚ залишаються провокації і диверсії‚ котрі мають деморалізувати і знесилювати Україну зсередини – і знесилювати саме так‚ аби виникало враження‚ що Кремль тут ні при чому‚ що це самі українці тягнуть в різні боки‚ самі українці протестують проти київської влади‚ самі українці не годні втримати свою державу єдиною і неподільною.
Та яким би потаємним ворог не був‚ як би глибоко не проникла в український національно-державний організм реваншистська „п’ята колона“‚ вона не може не виявити себе – й тоді бачимо здорове і зріле у своїй реакції суспільство.
Так було у випадку статті Віктора Пінчука у „Вол Стріт Джорнел“‚ котру усі національно-патріотичні сили оцінили одним словом: капітулянство. Байдужий до народу‚ серед якого живе‚ до долі держави‚ з якої висмоктує соки‚ безсоромний олігарх на догоду Кремлеві запропонував Україні „компроміс“ – вибори на окупованому Донбасі і відмову від орієнтування на Европейський Союз та НАТО.
Так було у випадку з Андрієм Артеменком‚ відомим хібащо тим‚ що два роки відсидів за фінансові махінації. Й раптом цей – прости‚ Боже‚ на слові – народний депутат опиняється в ролі „великого дипломата“‚ пропонуючи Білому Домові‚ поза спиною чинної української влади‚ „мирний плян“ для України: всеукраїнський референдум щодо передання Криму в оренду Росії на 50-100 років; повернення Донбасу до складу України‚ але одночасна її відмова від ЕС та НАТО‚ і звичайно ж – скасування усіх санкцій проти путінської Росії. Тут особливо обурює підлість щодо кримських татар‚ котрих сьогодні російський шовінізм зживає з білого світу і котрі можуть врятуватися лише в незалежній українській державі. Чи є якісь сумніви, що А. Артеменко – кремлівський аґент?
Трохи складніше й не таке очевидне – з Надією Савченко‚ над головою якої все ще сяє уламок колишнього німбу національної героїні. Оскільки економічна ситуація в країні тяжка‚ і великою мірою винна в цьому заражена клептократією влада‚ а Н. Савченко є чи не найгострішим і найнепримиреннішим її критиком‚ то вже й тому вона залишається помітною в суспільстві постаттю і має певну підтримку з боку народу. І це робить її небезпечнішою‚ ніж пінчуки й артеменки. Своїми вільними‚ неузгодженими ні з Верховню Радою‚ ні з урядом‚ ні з Службою Безпеки візитами на окупований Донбас‚ куди бандити не пускають навіть представників Міжнародного Червоного Хреста‚ Н. Савченко допомагає Володимирові Путінові доводити світові‚ що на українському сході точиться громадянська війна‚ до якої Росія не має жодного стосунку.
Гірша справа – з невиявленими вороженьками. І найгірша – що влада не виказує ніякого бажання розставляти крапки на „і“. Це робить об’єктом підозр саму владу. Чому досі ніхто не покараний за смерть „Небесної сотні“? Хто дозволяє‚ щоб Мінський процес зв’язував‚ на догоду Москві‚ руки Україні? Що робить у цьому процесі Леонід Кучма? Чи саме не з Л. Кучминих „добрих намірів“ його зять В. Пінчук пробує підняти над Україною прапор капітуляції? Що робить у Мінську Віктор Медведчук з його ненавистю до української державної незалежности? Чому у бльокувальниках торгівлі з окупованим Донбасом влада вбачає призвідців зупинення стратегічних підприємств‚ але в самій цій торгівлі не вбачає протизаконного‚ мафіозного способу збагачення олігархів і найвищих державних чиновників? Подібних запитань – довга низка.
Неспростовані підозри закінчуються протестами‚ як от київське віче 19 лютого – на підтримку бльокади торгівлі з окупованими територіями. Та стихійні протести мають недобру тенденцію переростати у маніпульовані ворожою рукою. Тому легко припустити‚ що серед закликів до нового Майдану є не лише спонтанні‚ спонукані щирим уболіванням за долю України‚ але й підступні‚ метою яких є здійняти в країні хаос‚ докраю скаламутити воду‚ не дати побачити те добре‚ чого Україна‚ всупереч усьому‚ досягла після Революції Гідности.
Втім‚ можливо‚ багато зла чиниться несвідомо‚ зокрема й особливо – з вини недостатньої професійности української журналістики‚ її низької загальнокультурної і моральної стелі‚ її оманливо-ліберальних‚ позаідеологічних намагань стояти „над битвою“.
За цих умов вся відповідальність влади‚ передусім – Президента Петра Порошенка має звестися до якайтіснішого зв’язку з суспільством‚ до якнайяснішого порозуміння з ним. Це великою мірою розвіє у спільноті тяжкі сумніви‚ розчарування‚ панічні настрої‚ виб’є ґрунт з-під ніг ліворадикальних і праворадикальних елементів‚ вбереже країну від позачергових парляменстьких і президентських виборів‚ яких домагаються і цілком щирі протестувальники‚ і також відверто антиукраїнські сили.
21 лютого з’явилося певне „світло в тунелі“: депутати трьох фракцій – „Бльоку Петра Порошенка“‚ „Народного фронту“ і Радикальної партії Олега Ляшка підписали Деклярацію „Єдність заради перемоги“. Поможи їм‚ Боже‚ бо вже найвищий час з’єднати сили і зрушити Верховну Раду до успішної праці в ім’я України.
А відразу наступного дня‚ 22 лютого‚ в „Марші національної гідности“ плечем до плеча виступили Всеукраїнське об’єднання „Свобода“‚ „Національний корпус“ і „Правий сектор“. Керівник „Національного корпусу“ Андрій Білецький заявив з парляментської трибуни: „Ми, українські націоналісти, об’єднані і рішучі як ніколи. І якщо ви не наважитесь виконати наші вимоги – розірвати диломатичні взаємини з Росією‚ припинити приватизацію стратегічних підприємств і продаж сільськогосподарських земель‚ унеможливити зростання цін на комунальні послуги – у нас вистачить сили саморозпустити цю Верховну Раду. Ми зібралися для того, щоб почати боротьбу за владу, за те, щоб вона була не злодійська, а українська…“.
Словом‚ не можна сказати‚ що в Україні нічого не відбувається.