15 лютого, 2016

Не забуті повстанські могили

Поховання вояків УПА в селі Тростянець. (Фото: Володимир Рожко)

У 1942-1943 роках на хуторі Гутвин, між селами Малі Стидині і Тростянець, розміщався штаб УПА, яку очолював полковник Клим Савур, а начальником штабу був полковник Леонід Ступницький. Недалеко штабу, між селами Золотолин і Яполоть, на хуторі з 15 хат, який належав до села Тростянець, розміщувалися підстаршинська і старшинська школи „Дружинники“. На хуторі були шпиталь з вишколом медсестер, окремий вишкіл дівчат і недалеко штаб Л. Ступницького.

Біля церкви св. Михаїла поховані в братських могилах 150 вояків УПА, які віддали своє життя за волю України. Настоятелем храму від 29 вересня 1937 року був о. Михайло Жильчук, який залишався на парафіях в часи першої більшовицької і нацистської окупації та боротьби УПА проти обох окупантів.

Свідченням цього є історичні джерела про переговори між командою УПА і отаманом „Поліської Січі“ Тарасом Боровцем-Бульбою, які відбулися 9 березня 1943 року в селі Золотолин, в приміщенні о. М. Жильчука. Представниками від ОУН(б) були командири „Сонар“, „Охрім“, „Дубовий“ і „Омелько“. Отже, о. М. Жильчук був добре знаний серед провідних командирів УПА, а його хата була місцем зустрічей.

Липневий ранок я зустрів у Костополі, доїхав до села Яполоть, а звідти пішки вирушив до села Золотолин. Автотранспорт на цих дорогах – явище рідкісне.

Шосейна дорога з Яполоті до Золотолина – величезні каменюки, які своїми гострими краями тиснуть у підошви мого взуття, набиваючи пальці ніг. Оминаю глибокі вибоїни, але тримаюся шосе, бо маю надію, що хтось підвезе, а коли та надія губиться, звертаю на побічну стежку, що паралельно до шляху крутиться полями і сіножатями.

На стежках маю змогу оглядати чарівне у ранковій красі Погориння. Вздовж річки гарно оброблені поля – пшениця, ячмінь, картопля, буряки й інші культури простелилися наче зелений килим перед моїми очима. На лугах за ними вже видно перші стіжки сіна, а далі виблискує на сонці Горинь.

В дорозі до Золотолина, яку подолав я за три години, зустрів лише малого песика, який, почувши мій сніданок, допоміг мені його розділити. Нарешті – Золотолин. За три роки від часу нашого тут перебування, коли ми з студентами досліджували Погориння, нічого не змінилося, хібащо на вулицях побільшало вибоїв і поглибшали ями від них.

Оглядаю прицерковну територію, шукаю на ній могили, але вони відсутні, бо полеглих в боях повстанців, в переважаючій більшості ховали на цвинтарі храму св. Михаїла у селі Тростянець.

Нарешті від колишнього церковного старости 85-річного Ульяна Коротчука, з яким ми підримували контакти після перших відвідин Тростянця, дізнаюся про новини з церковного життя села, увічнення пам’яті загиблих вояків УПА, невідомих повстанців, могили яких знаходяться на цвинтарі.

На цвинтарі панує ранкова тиша. На повстанських могилах хрести – пам’ятники. На стелах імена полеглих героїв. Скрізь квіти.

Того дня польові стежки водили мене до Стидинь і Гутвина, де є високий курган, насипаний з ініціятиви незабутнього Василя Червонія, який трагічно пішов з життя. Ледь помітними стежками, які відшукую серед покошених сіножатей, вертаюся до Тростянця, цієї духовної колиски УПА, де в храмі села молилися вояки-повстанці, багато з яких спочивають у цій землі, напоєній кров’ю найкращого цвіту Волині та України.

Коментарі закриті.