Століття національного поневолення закарбували в нас‚ українців‚ іґнорування соціяльно-політичної реальности, прагнення втечі за океан, в радощі „гречкосіїв“, зрештою – в гумор.
Але з 1991 року ми прагнемо створити українську державу. У фундаментальному Акті про державну незалежність України 1991 року проголошується створення „самостійної української держави – України“. Однак‚ державу з назвою „Україна“ створити легко – а ось українську державу без гірких піґулок правди значно складніше.
Правда перша
Не існує теоретичних „російськомовних українців“ чи „україномовних росіян“. Існують громадяни України, які розмовляють або українською, або російською мовами.
Для України сам термін „національність“, запроваджений в СРСР, лише надав нову форму мовній самоідентифікації, яку за часів Російської імперії в переписах позначали „рідна мова“. Саме за мовою і визначали „національність“ – на відміну від громадянства чи підданства, яке дається якимсь законом або пашпортом.
Тому фактично лише „рідна мова“ визначала кількість „українців“ чи „росіян“ в Російській імперії чи СРСР.
Зв’язок мови та належности до українського народу ніколи не розривався. Тому Тарас Шевченко ніколи не вважав українцем того, хто спілкувався російською мовою і вважав її за рідну. Саме тому „батькові нації“ ніколи б не прийшло в голову назвати Крим – Україною, так само як і Іванові Франкові чи Лесі Українці. Для них, як і для Степана Бандери чи Симона Петлюри та мільйонів наших предків – Україною була лише та територія, де більшість населення розмовляла українською мовою.
Тому й при спробі створити українцями територіяльно-політичну державну структуру, її межі прив’язувались до меж поширення української мови; часто це називалось „українські етнічні території“. При цьому до ери урбанізації визначальними були сільські території, а не міста.
Так само й Богдан Хмельницький прагнув вибити з під поляків лише ту територію, де більшість розмовляла українською мовою. Релігія в цьому пляні була некритичною.
Українці століттями не мали держави – але українці існували, як і українська культура. Саме тому, що українськість визначалась не проживанням на території Речі Посполитої, Російської, Австро-Угорської імперії чи рейхскомісаріяту „Україна“ – а мовою, яку ми передавали крізь століття політичного, культурного рабства.
І співаючи рядок з гимну „І покажем, що ми браття козацького роду“, слід пам’ятати, що запорізьким козаком міг стати виключно той, хто спілкувався українською мовою. Про це ще в ХІХ ст. зазначив найвидатніший дослідник козацтва Дмитро Яворницький. Він підкреслив, що цю умову, на відміну від інших, ніхто не порушував.
Юридичний кордон – це лише лінія на папері, а держава – лише політична конструкція. Не слід про це забувати. Якщо ми в черговий раз на століття втратимо державу, критично важливо щоб вижили ми – як народ „українці“ та як „українська культура“.
Правда друга
Вона полягає в тому, що більшість політичних сучасних проблем українців криються у боротьбі мов.
Авторитетні наукові установи десятками соціологічних опитувань довели, що відмінність тих людей, які спілкуються російською або українською мовами – колосальна, часто погляди цих груп діяметрально протилежні.
При цьому це стосується як політики, так і релігії, спорту, улюблених пісень, свят та їжі, практично усього.
Наведу лише крихту.
Готові захищати Україну або
зі зброєю в руках або у волонтерському русі
Україномовні Двомовні Російськомовні
60.5 відс. 45.4 відс. 33.4 відс.
Війна на Сході –
загарбницька війна Росії проти України
Україномовні Двомовні Російськомовні
64.6 відс. 41.7 відс. 25.3 відс.
Правда третя
Опитування свідчать про те, що серед російськомовних (де-факто – росіян-громадян України) повільно зростає почуття патріотизму як відданість державі, але не українському народові.
Багатьом здається, що це однозначно добре. Насправді, в Україні може народитись не культурно-ментальна частина Росії, як-от Крим та так звані Донецька і Луганська „народні республіки“ – а европейська, демократична російськомовна держава під формальною назвою „Україна“.
Російськомовні, що орієнтовані на інтеґрацію з Росією, – „непопулярні“ і мають тенденцію до чисельного зменшення.
А от для патріотів України – росіян (російськомовних) та українців (україномовних) російська та відповідно українська мова, як і держава „Україна“, можуть стати показником самосвідомости, яку кожна група прагнутиме політично захистити в освіті, побуті, культурі, засобах масової інформації тощо.
Протиборство може піти за трьома сценаріями.
Або українці програють і розчиняться в європейській, демократичній „русской“ Україні.
Або росіяни-патріоти України, зрісши чисельно до певної межі, почнуть поступово танути, переходячи на українську мову, асимілюватись серед українців.
Або дві групи розірвуть Україну на дві европейські, демократичні – але різномовні держави.
Правда четверта
Не поважають українців та інших сусідів-„неросіян“ – не німкеня Катерина ІІ, не грузин Сталін чи Путін – а самі росіяни. Відповідні правителі були в росіян, бо саме росіяни хотіли загарбання нових територій (з населенням чи без – не принципово), що дає їм „велічіє Росіі“. Тому росіяни найбільше пишаються армією, полководцями, перемогами у війнах та правителями, за яких Росія розширилась найбільше. Опитування свідчать, що пишаються Сталіном, Петром І, Катериною ІІ, Путіном – саме „пересічні“ росіяни.
Цю правду не люблять в Україні. Хоча зараз все більше людей виліковуються від ілюзії „гарних росіян“ при їх „поганих правителях“.
Відомий волонтер, засновник фонду „Крила Фенікса“ Юрій Бірюков визнав: „Звинувачувати у всіх бідах Путіна – це те саме‚ що звинувачувати в Голодоморі особисто Сталіна… Путін лише „екстракт“ всієї цієї публіки. Не тіште себе ілюзіями, не в ньому справа. Справа у ворогові біля наших кордонів, під назвою Росія. Справа в росіянах. Там є 10-15-20 відс. більш-менш тверезомислячих. Коли цей царьок помре, вони „оберуть“ наступного. Такого ж, а може‚ ще гіршого”.
Після того, як російські найманці захопили частину України – саме 58 відс. громадян Росії погано ставляться до України (липень 2016, опитування „Левада-Центру”). Натомість в Україні, яка постраждала від росіян, картина протилежна: невтрально до росіян ставляться 37.9 відс., позитивно 29.9 відс., неґативно – 23.1 відс.
То хто ж на кого напав, і хто на кого за це образився?
Істотна при цьому різниця за мовою:
Ставлення до громадян Росії
Україномовні Двомовні Російськомовні
Неґативне 32.4 відс. 17.8 відс. 9.4 відс.
Позитивне 19.4 відс. 35.0 відс. 46.0 відс.
Отже, нам ще доведеться лікуватись від ілюзії „братського народу“, яким керують „небратські правителі“.
Чекає на нас і усвідомлення слів Акту про державну незалежність України про створення „української держави – України“.
Чекає на нас і усвідомлення справжніх меж України, яке до нас зрозуміли Т. Шевченко, Б. Хмельницький, Михайло Грушевський та С. Бандера.
Чекає багатьох і українська мова та „козацький рід“, до якого приймали лише „україномовних“.
Ми лише на початку усвідомлення того, що українці часто творили власні держави з різними „назвами” – але ключовим завжди була українська етнічна сутність таких держав. Сутність, у якій мова є центральним елементом.
„Українська правда“ ‚ 3 вересня
Станіслав Біличенко – український політолог‚ Київ.