22 липня минуло два місяці від того дня‚ як Надія Савченко повернулася з дворічного російського полону й увійшла в активне політичне життя України – як депутат Верховної Ради і також як член Парляментської Асамблеї Ради Европи. Але два місяці – це замало‚ щоб людина без попереднього політичного досвіду могла зорієнтуватися в тому‚ що відбувається довкола неї‚ які сили‚ конструктивні і деструктивні‚ діють в сучасному‚ вкрай проблемному українському суспільстві.
Їй багато хто‚ зі старших віком і навчених складною дійсністю людей‚ радив менше говорити‚ а більше слухати. Еге ж‚ радити іншому завжди легко. Не була б Надя собою‚ не була б в очах народу героїнею‚ якби‚ склавши руки‚ слухала усіх. Войовничий‚ бунтівний‚ незалежний характер не дозволяє їй спокійно спостерігати за розвитком подій в Україні і світі‚ не дає їй часу для раціональнішого обдумування своїх публічних висловлювань і заяв. Тому вони‚ починаючи від першої‚ викликають в експертних середовищах не тільки здивування‚ а й усе більше розчарування.
А першою заявою Н. Савченко‚ пам’ятаємо‚ була її готовність стати Президентом України – якщо цього захоче український народ. Чи така готовність може означати щось недобре? Ні‚ звичайно. Одначе‚ за тими сміливими словами не розгорнулася‚ на жаль‚ широка‚ універсальна візія завтрашнього дня‚ котра б схилила спільноту до такого варіянту. Вже після цієї першої заяви думки розділилися: втомлені економічними негараздами українці прагнуть змін‚ тому покладаються на героїзм Надії: згідно з опитуваннями‚ нині їй довіряють понад 35 відс. громадян країни – тобто це найвища довіра серед усіх чиних політиків.
Натомість оцінки експертів все неґативніші‚ осудливіші. Особливо після‚ м’яко кажучи‚ незрозумілої для здорового глузду заяви Н. Савченко про потребу „вибачитися перед Донбасом“ і вести прямі переговори з кeрівниками Донецької і Луганської „народних республік“. Тобто з кривавими ворогами України. Таких переговорів домагається Кремль – аби перетворити Донбас у тяжкі ланцюги на ногах України.
Отже‚ не дивно‚ що на адресу Н. Савченко полетіли критичні стріли: мовляв‚ ти що – виконуєш замовлення Володимира Путіна?
Нову хвилю розчарування і певного занепокоєння спричинило інтерв’ю Н. Савченко для „Німецької хвилі“ 21 липня‚ в якому вона вже пішла значно далі у свої президентських амбіціях: „Коли раніше я відповідала‚ що не хочу‚ але можу стати президентом‚ то тепер скажу‚ що не хочу‚ але можу і‚ швидше за все‚ мушу“. Це прозвучало занадто самовпевнено.
Далеким від правди виявилося також її розуміння сучасних російських реалій. На думку Н. Савченко‚ В. Путін – одна річ‚ а російський народ – зовсім інша. Відомий український мистець і політичний коментатор Сергій Поярков так відгукнувся на ту прикру нерозбірливість Н. Савченко:
„Нісенітниця‚ Наденько‚ страшна нісенітниця! Коли в Нюрнберзі повісили посіпак Гітлера‚ то разом з ними карали весь німецький народ‚ котрий з власної глупоти обрав Гітлера канцлером. А потім весь німецький народ виплачував репарації‚ і це правильно. Тому й глупоту російської маси‚ котра створює Путінові 90-відсотковий рейтинґ‚ треба карати‚ інакше дурні так нічого й не збагнуть. Більшість росіян має бути покарана. Може‚ не так суворо‚ як Путін‚ але дуже близько до цього. Росіяни‚ усі росіяни‚ платитимуть нам репарації. Стиснувши зуби‚ вони повернуть нам Крим і зі свого бюджету виділятимуть гроші на відновлення Донбасу. Вони як виборці невіддільні від свого вибору‚ а їхній вибір – кремлівський вампір. І як депутат та український політик Савченко не має права виправдувати дебільний вибір наших північних сусідів. Платити за злочини повинні всі – і лідер‚ і ті‚ хто його підтримував“.
Багатьох в Україні спантеличила явно немудра заява Н. Савченко‚ що Захід не повинен надавати Україні летальної зброї‚ бо це може привести до вибуху Третьої світової війни. Тобто вона буквально повторила антиукраїнські арґументи Москви.
У тому ж інтерв’ю для „Німецької хвилі“ Н. Савченко висловила ще один погляд‚ з яким в Україні згодні далеко не всі: „Щоб змінити повноваження президента‚ структуру країни, перезапустити закони‚ щоб вони запрацювали на людей‚ побороти корупцію – потрібно стати диктатором‚ який тримає все у своїх руках.Тримає для того‚ щоб повернути цю владу народові і зробити так‚ щоб ніколи більше цієї влади від народу не забирали“.
Щось привабливе у цьому погляді‚ мабуть‚ є. Вже ось чверть віку Україна не годна вибратися з корупційного болота‚ економічної скрути і політичної безвідповідальности. Скільки ж можна допускати до влади злодіїв і хабарників? Коли нарешті над їхніми паршивими головами зведеться каральна рука? Так то воно так‚ але тільки де ґарантія‚ що та рука буде не лише диктаторською‚ але й справедливою? Історія дає нам мало прикладів‚ що десь колись якийсь диктатор добровільно відмовився від влади.
То що буде далі з Н. Савченко? Залишиться вона народним героєм чи ось так на наших очах стане антигероєм? Не хочеться погоджуватися з цим присудом відомого політолога Олександра Палія:
„Зараз Савченко шкодить Україні, оголошуючи ідеї, які впихають в українське суспільство росіяни. Вона фактично займається тим, що за рахунок свого авторитету, здобутого під час ув’язнення, допомагає ворогові. Думаю, вся причина в тому, що її зобов’язали доносити такі месиджі – в обмін на звільнення“.
Однак‚ згаданий вище С. Поярков свій кометар закінчив сподіванням‚ що Н. Савченко з таким бойовим її характером може досягнути багато доброго‚ якщо візьметься за науку.
От тільки чи візьметься?