50 років праці в театрі зробили мене фанатом фотографічного відбитку акторської праці на сцені і на екрані, тому десятки невідомих унікальних світлин Ганни Борисоглібської (справжнє прізвище Сидоренко-Свидерська), які мені надіслав Левко Хмельковський, редактор „Свободи“, дали поштовх до роботи над книжкою „Матінка Борисоглібська та її діти“ про видатну акторку.
Народна артистка Української РСР Ганна Борисоглібська.
Г. Борисоглібська грала ролі літніх жінок, тож мусіла від 20-річного віку ховати на сцені своє гарне обличчя за машкарою старечих типів. Більшість з цих її „героїнь“ мали до того ж кепські характери, а інколи навіть такі вади, як алькоголізм й клептоманія.
Г. Борисоглібська у театрі корифеїв знала гніт царату, а останні свої роки роботи в Київському театрі ім. Івана Франка була свідком розгулу сталінського тоталітаризму, але вимушена була славити „щастя під сталінським сонцем“. Остап Вишня назвав її „великомученицею українського театру“.
Г. Борисоглібська народила двох дочок, Софію (1895 року) й Олену (1899 року), і мріяла, щоб вони виросли красунями і на сцені не ховали свого обличчя. Дівчата мали неабиякий сценічний талант, вокальний та танцювальний хист. Лесь Курбас плянував, щоб Софія у „Молодому театрі“ зіграла шекспірівську Джульєту. Її життя трагічно увірвала рання кончина при народженні доньки Валентини, батьком якої був талановитий актор Володимир Калин – він теж за два роки через сухоти пішов з життя.
Онука Г. Борисоглібської була у ранньому віці під опікою бабусі в Києві, а пізніше і на все життя – своєї тітки артистки Олени Голіцинської – у Львові, котрий був тоді під польською владою, а опісля – в США. У 1930-ті роки ця трійця (Г. Борисоглібська, її дочка Олена та онука Валентина) очікували можливости об’єднання в Києві. Не сталося. Після приєднання Львова до території України Г. Борисоглібська на 72-му році життя померла 26 вересня 1939 року.
Під кінець німецької окупації Олена й Валентина еміґрували зі Львова – спочатку на територію Німеччини, а потім – до США. Чоловік Олени – Євген Голіцинський у 1917-1919 роках був дипломатом Української Народної Республіки, послом в США, де з ним перебувала і дружина Олена. Пізніше він жив в Празі, в Подєбрадах, де працював викладачем вищої школи. Їдучи на тривале відрядження до Берліна, захопив із собою Олену, Г. Борисоглібську та Валю, що тоді була в підлітковому віці. У цих обставинах в біографії родини, як на погляд тоталітарної влади, зустріч в 1939 році у Києві виявилася б трагічною.
Г. Борисоглібська пробивала можливість вийти зі сценічного „неґативу“ на простір світлих людських характерів і героїки жіночих вчинків. Це її прагнення увінчувалося переконливими художніми зразками: Тетяна Барильченко – матір великої родини в „Суєті“ Івана Карпенка-Карого, Марія Тарасівна – в „Платоні Кречеті“ і Варвара в „Богдані Хмельницькому“ – п’єсах Олександра Корнійчука, Домаха Чуб у виставі „Початок життя“ Леоніда Первомайського.
До революції оточенням Г. Борисоглібської, її партнерами на сцені були талановиті мистці-самородки – Марко Кропивницький, Панас Саксаганський, Микола Садовський, Марія Заньковецька, Ганна Затиркевич-Карпинська, Любов Ліницька. Серед них творча самобутність Г. Борисоглібської не губилася, а мала свою ориґінальну естетичну сутність та органічно вливалася в стрункий художній ансамбль, його стильові ознаки.
М. Грінченкова у статті „З минулого“, вміщеній в брошурі до ювілею артистки 1927 року, занотувала: „Шаржу не допускалась вона ні в якій ролі. Кропивницький казав, що в неї дуже розвинені почуття міри та інтуїція, які допомагають їй не тільки правдиво зрозуміти ролю і відповідно до того грати її, але допомагають самостійно гримуватись саме так, як треба. Він завжди був задоволений з її гриму та убрання, а з іншими артистками за це часом до сварки доходило“.
Ще вчителькою Г. Борисоглібська в школі села Новоселівці, де в одній кімнаті скупчувалося 100 учнів і на всіх було два підручники, завісивши вікна, ставила з учнями якусь нехитру п’єску, ніби готувала своє театральне майбутнє.
По війні О. Голіцинська-Брилинська, молодша дочка Г. Борисоглібської, та її онука В. Калин почали життя за океаном. Вони були талановитими. Проте Олена, яка до того була зіркою західньо-української сцени у Львові, через хронічну хворобу припинила свою успішну акторську кар’єру, а Валентина, навпаки, нарощувала її.
У 1950-ті роки, коли на кінонебосхилі США засвітилася зірка Мерилін Монро, друзі Валі Калин – ніжної бльондинки-красуні, називали її „Мерилінка“. Посміхалася, інколи відповідала: „Не мон-рочте мені голову“. Так відповіла б і її бабуся Г. Борисоглібська, яку вона любила, ніколи не забувала і просила Бога простити їй, тоді малій і дурній, дитячі каверзи, від яких старенька мовчки страждала. А інколи бабуся зітхала: „Це прокльовується творчий характер. Буде хорошою артисткою, як мама і тато“. Й тихенько утирала сльозу.
Валентина Калин-Магмет
Для В. Калин на чужині головним завжди було, поряд з турботою про хліб щоденний, мати час на репетиції та вистави в „Українському театрі в Америці“ під керівництвом подружжя Йосипа Гірняка та Олімпії Добровольської. Вже одне це звеличило ім’я В. Калин-Магмет (додалося прізвище чоловіка – теж актора), як і всіх акторів під проводом цих унікальних людей і мистців.
Коли ж театрові не вистачило „життєвого кисню“ і він припинив своє існування, В. Калин переключилася на вокально-естрадні програми в дуеті з Іванною Кононів. Режисуру здійснював Юрій Кононів. Їх любили глядачі-українці, чекали на нові зустрічі. Їх виступи тривали 30 років! Це був рекорд і творчий подвиг за умов еміґрації.
Пісенні програми давали можливість поєднувати лірику й героїку, гумор й ностальгію, а також безліч інших відтінків людського настрою. Кожного разу це був блискучий за естетичним смаком фестиваль двох надзвичайно талановитих, по-жіночому привабливих, неповторних актрис. Додамо – українських актрис. Вони несли глядачам дух свого народу, не давали еміґрантам пригаснути пам’яті про рідну землю.
Київ
Валерій Гайдабура – доктор мистецтвознавства, автор книг „Театр імені М. Щорса“ (1979), „Володимир Грипич“ (1984), „Єлизавета Хуторна“ (1984), „Театр захований в архівах“ (1998), „Театр між Гітлером і Сталіним. Україна. 1941-1944. Долі митців“ (2004), „Театральні автографи часу“ (2007), „ҐУЛаґ і світло театру“ (2009), „Перша сцена України. Фраґменти історії“ (2014). Йому належать також дослідження з практики театру української діяспори: „Летючий корабель Лідії Крушельницької“ (2006) й „Театр, розвіяний по світу“ (2013).