13 січня, 2017

Незабутні зустрічі з Ніною і Святославом Караванськими 

У 1970 році я приїхала із Львова до Одеси одружуватись з Валерієм Гнатенком. Був квітень. В Одесі майже літо. В цей час Ніна Строката – дружина С. Караванського, збиралась на пересуд С. Караванського у Владімір, де він сидів у в’язниці. Була дуже занепокоєна долею свого чоловіка. Їй потрібна була моральна підтримка і вона запитала мене, чи я не змогла б поїхати із нею. Я відповіла, що мені потрібно перенести дату одруження на пізніший час. Ми з В. Гнатенком так і зробили, і я поїхала її супроводжувати.

Зупинились у Москві в помешканні Людмили Алєксєєвої, яка була і є активною у правозахисному русі. Вона підшукала адвоката. Тих грошей, що дав мені В’ячеслав Чорновіл, на адвоката не вистачило, і я зателефонувала до Києва, до Льолі Світличної, попросила вислати на моє ім’я ще 200 карбованців. Там, у в’язниці, я вперше побачила С. Караванського, зовсім випадково: його конвоїри вели коридором до судової кімнати, де був процес, а я стояла в коридорі з букетиком підсніжників (було дуже холодно, я легко вбрана і варта пожаліла мене й впустила до будинку). Я обізвалася: „Пане Святославе?“. Він став і озирнувся, а я дала йому букетик у руки. Після того мене вигнали на двір.

Батьки С. Караванського перед революцією були власниками книгарні в Одесі. Переправили ми його бібліотеку у Нальчик з такої нагоди: з Одеси Марія Овдієнко, яка тоді вчилася на факультеті української філології й мешкала у Н. Строкатої, зателефонувала до Адріани Труш, яка мешкала по сусідстві зі мною у Львові, й повідомила про арешт Н. Строкатої.

Я повідомила про це В. Чорновола, який прийшов до мене з пропозицією, щоб я поїхала до Москви ознайомити московські кола дисидентів із текстом документу Громадського комітету на захист Н. Строкатої. Їх було три. Перша – це Комітет прав людини в СРСР (Валерій Чалідзе, голова)‚ друга група Петра Якіра з колом осіб, що публікували „Хроніку текущіх собитій“, і третя, головою якої був онук поета Сергія Єсєніна, Олександер Вольпін.

В Москві я зупинилась у Л. Алєксєєвої. Ми підійшли до В. Чалідзе, який узгодив справу з Андрієм Сахаровим. Рішення Комітету було таке: вони не можуть підтримати нас, коли це стосується однієї особи. О. Вольпін також відмовив. Залишився П. Якір, який погодився. Але ще не було підписів киян. Остаточно документ так і не пішов у дію, бо в січні 1972 року відбулись поголовні арешти в Україні. Тоді ж у Москві В. Чалідзе мені порадив адвоката Полторацького, який мешкав в Одесі. Суд призначили на 3 травня 1972 року.

Ми порадилися з В. Чалідзе, що було б добре поїхати 1 травня, бо каґебісти святкуватимуть. Їхала в порожньому вагоні потягу Львів-Одеса. 3 травня, коли я підійшла до будинку суду, то очам не повірила: натовп народу. Важко було дістатись до дверей. Я прийшла з квітами і за кілька хвилин у багатьох людей також з’явились квіти. Я порадила писати на ім’я голови суду заяви про те, щоб суд був відкритим.

Коли з машини вивели Н. Караванську під конвоєм, її засипали квітами, люди кричали: „Судять жінку, яка під час епідемії холери рятувала людей‚ ризикуючи життям!“. На суд пустили усіх, окрім мене. Мені голова суду і прокурор вручили повістку у слідчий відділ Львова у справі В. Чорновола, квиток й під конвоєм посадили у літак. Н. Караванську засудили на чотири роки.

Після повернення вона зупинилась у Тарусі, біля Москви. Я приїздила до неї з чоловіком, малим сином, з Оленкою Антонів. Після того, як Караванські еміґрували у 1979 році, ми листувались. У мене збереглись листи. Я еміґрувала у 1988 році після смерті мого чоловіка, з мамою і сином. Тут упродовж усього часу ми були в контакті з Караванськими. Я редаґувала у видавництві „Пролог“ самвидавський журнал „Євшан-зілля“, редакторами якого були Ігор та Ірина Калинці. Працю Ірини Калинець „Слово о полку Ігоревім“ я попросила С. Караванського відредаґувати, оскільки я не спеціяліст у цій галузі. Він це скрупульозно зробив. І. Калинець опублікувала цю працю, редаґовану С. Караванським.

Ню-Йорк

Коментарі закриті.