ЧЕРКАСИ. – 11 липня в конференцiйній залі редакції газети „Нова доба“ відбулась презентація книги Фелікса Хмельковського „Дневник лейтенанта. 1986-1987“, вихованця черкаського Клюбу юних моряків, колишнього інженера-механіка Тихоокеанської фльоти СРСР, який у 2013 році помер у США. Книга побачила світ у черкаському видавництві „Брама-Україна“. Видано щоденник російською мовою, оскільки він буде поширений також серед сучасних військових моряків Росії. Видання забезпечила Фундація ім. Івана Багряного.
Гостей привітала головний редактор газети Тетяна Очеретяна, а провадили зустріч капітан третьої ранґи Олександер Калько, який представляв Спілку офіцерів України – організатора презентації‚ і директор видавництва Олександер Третяков, який розповів про дивовижну волю автора щоденника, який, знаючи про наближення смерті від невиліковної форми рака, продовжував жити і працювати, освоював маґістерську програму з богослов’я, зберігав душевний спокій і залишався добрим співрозмовником.
За словами доктора філології, професора Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького Володимира Поліщука, видання має не лише цінний інформативний вимір, бо дозволяє краще зрозуміти суспільне життя часів СРСР, а й має значну літературну цінність. „Щоденник написано в часи, коли авторові було 23-24 роки. Так писати в цьому віці може лише талановита і самобутня особистість“, – переконаний професор.
Фелікс Хмельковський
На презентацію книжки прийшли журналісти Ганна Шквар і Василь Трохименко, колеґи по фототворчости Микола Вій і Дмитро Шакин, Михайло Шитко з Клюбу юних моряків, а також члени обласної організації Спілки офіцерів України: її голова – капітан другої ранґи Володимир Сіндюков і колишній командир важкого ракетного крейсера капітан першої ранґи Григорій Марчук – обидва з Тихоокеанської фльоти СРСР.
У промовах вони відзначили не лише історичне значення щоденника, а й потребу таких видань для патріотичного виховання молоді. У щоденнику описано чимало випадків загибелі кораблів та людей через безвідповідальність, нехлюйство тодішнього командування. Таке не повинно повторитися в Україні. „Все, що підносить безпеку України, її Військово-морські сили, нам до снаги“, – заявили ветерани.
Передмови до книги написали Вадим Шпак та О. Калько. Обидва вчилися з автором у одній школі. О. Калько розповів, що доля їх зводила тричі: у клюбі юних моряків, у школі, а потім він вступив до військово-морського училища, де вже рік навчався Ф. Хмельковський.
Щоденник не піде у продаж, його подарують морякам, школярам, бібліотекам.
На зустрічі було розгорнуто великий фотоплякат, на якому були представлені основні етапи життя автора щоденника. Коли почався розпад СРСР, Ф. Хмельковський повернувся в Україну, закінчив Біблійний інститут і став працювати в благодійній місії Ричарда Вурмбранда „Голос мучеників“, видавав християнський часопис накладом 30 тис. примірників, який поширювався в СРСР безкоштовно, доставляв допомогу в мусульманські країни, де ширився терор проти християн, видав Євангеліє у обкладинці книги туркменського диктатора „Рухнама“ і возив тираж її до Туркменії, видав чимало перекладів християнських книжок.
Він налагодив грошову допомогу вдовам і родичам репресованих служителів Української Греко-Католицької Церкви, доставляв їм цю допомогу і видав у США часопис з розповіддю про цих жінок та їхню страдницьку Церкву.
Під час презентації в редакції газети „Нова доба“. (Фото: Олександер Костирко)
Безумовним успіхом Ф. Хмельковського був його альбом „Ті дні на Майдані“ – фотоісторія „Помаранчевої революції“ взимку 2004-2005 року, який радо зустріли в діяспорі. Ще одним його досягненням став фотоальбом про Африку, у якому він пройшов шляхом відомого дослідника та оборонця тваринного світу Африки д-ра Бернгарда Ґржімека. Цю роботу схвально оцінили у німецькому Зоологічному товаристві допомоги гинучому тваринному світові.
Варто ще процитувати рядки з наступного щоденника Ф. Хмельковського, написані під час місії в Казахстані:
„18 березня. У мене на авті контейнер з забороненими книгами. Прикордонники цікавляться: „На риболовлю зібрався?“. Дорога є лише на мапі. У темряві вдарився дном авта об камінь, розбив картер, олія вийшла, авто стало. Їхала повз мене вантажівка КамАЗ. Причепив мене, порвав три моїх троси, причепив свій і тягнув чотири години. Було темно, він не бачив мене, я не бачив, куди їдемо. Він покинув мене і поїхав. Спальний мішок і ковдра намокли від води, що вилилася з розбитої каністри. Ліг у мокрому мішку на задньому сидінні. Але темно, хтось може автом вдарити і вбити, перейшов на переднє, головою від дороги. Вранці їхав дизель і потягнув мене ще 300 кілометрів до житла. Попереду 2,600 кілометрів шляху в Актюбинськ. 2,400 кілометрів я вже проїхав. Знайшов механіка, який обіцяв через два дні полагодити моє авто. За вікном дощ, а десь же є і Сан-Франциско, і гарні шляхи, не увесь же світ – Актюбинськ. У людей – голод, смерть, а у мене лише погана дорога. Усе гаразд, усе в мене добре“.