Більшість російськомовних українців не мають ідеологічних причин опиратися українізації у її будь-якому вигляді. Основні суперечності, як на мене, криються у сфері звичок. Дані звички є не так вірністю російській мові, як звичкою до зручности. Якщо українська мова не забезпечує, скажімо, в інтернеті потрібної кількости інформації або послуг в україномовному секторі, то користувач автоматично йде в російськомовний або англомовний сеґмент. Теж саме стосується книг чи бізнесу.
Є дві протилежні мітологеми:
Одна вважає що проблема української мови – це штучна проблема, що у нас всі всіх розуміють і мовної проблеми немає. Головне, так би мовити, ідеологія і економіка. Важливо, мовляв, не на чиїй ти стороні, а володієш чи ні українською мовою. При чому частина людей вважають що ця проблема штучно нагнітається націоналістами, а інша – Москвою. Тобто питання політизується, а насправді – воно є удаване.
Інша міфологема вважає‚ що українська мова – це найголовніше‚ за що треба боротися. Україна повністю тотожна мові. Битися за українську мову треба до останнього. Нехай хоч пів України відпаде.
Майдан розщепив Україну в пропорції десь 60-70 відс. „за“ і на 20-30 відс. „проти“ української мови. Питання про мову, яке все ще висить дамоклевим мечем, остаточно не вирішене і все ще може провокувати розкол. Переважна більшість примкне, природно, або до однієї, або до іншої думки з приводу української мови, розщеплюючи тим самим уже сам промайданівський електорат.
Можна було б сказати‚ що тут потрібен компроміс. Мовляв, необхідна взаємна терпимість. Ось як в Европі. Там наче ж терплять один одного гетеросексуали і секс-меншини, ґеї і трансґендери, титульні нації уживаються разом з національними меншинами, любителі поїсти м’яса терплять веґетеріянців, а автомобілісти‚ згнітивши серце‚ – велосипедистів. А може‚ просто відмахнутися від усього і запровадити другою офіційною англійську мову (чи навіть еспанську‚ чи китайську)?
Але у нас не вийде так‚ як в Европі. Коли ми маємо серйозні проблеми, завжди шукають винного. Добре, що у нас наразі у всьому винний – „Путін“, а не ті самі мови (для когось російська, для когось і українська). Питання може стати руба‚ і то дуже скоро. Звичайно, не в тому сенсі, що або одна мова, або інша. Але вже тепер стає зрозумілим, що відкладати на роки, а за фактом вже на десятиліття, вирішення проблеми мови неможливо. Тобто варіянтів небагато: або визнати російську мову хоча б офіційною, чи змусити Україну в більшості (в основному в побуті, а не на державній службі, школах, іспитах та іншому офіціозі) заговорити українською мовою.
Третє – так званий варіянт „ні риба, ні м’ясо“ може ще тягнутися, але не дуже довго. Цей третій варіянт був напевно правильним доти, поки ніякої виразної стратегії у можновладців не було.
Тепер про саму мову. Мову, звичайно, на хліб не намажеш. Мова не може підміняти вирішення економічних проблем або проблем з безпеки. Українізація майже не дає можливостей прориву в області модернізації та економіки. Хоча в області інформаційної безпеки швидше за все дає певні бонуси.
Однак‚ мова взагалі грає переважно символічну і інформаційну ролю. Вона не може вплинути на поліпшення інфраструктури або на підвищення надоїв молока. Але, безумовно, навіть російськомовний українець ототожнює Україну з українською мовою, яку він чує по радіо і телевізору. Україна – це звичайно далеко не одна мова, але неможливо виключити українську мову як її важливу частину, багато в чому ключову складову в конструюванні ідентифікації і самоідентифікації громадян України (незалежно від рівня володіння українською кожним з них).
Коротше, не можна змішувати різні посили. Економіка як реальність і мова як частина символічної і знакової системи інформаційного простору звичайно взаємно пересікаються. Але все-таки це різні області, де кожна вимагає своєї політики. Мова не побудує сама по собі заводів і не виграє війни, але і економіка не створить мови, не сконструює потрібне інформаційне середовище.
Отже, русифікована частина України – це переважно данина політиці Російської імперії та СРСР у ХІХ-ХХ ст. Ця звичка склалася всього за одне-два покоління. Але ця звичка не могла б закріпитися, якби російська мова не була б пов’язана з індустріялізацією, модернізацією та кар’єрним ростом. Точно так само українська мова була прив’язана до села або глибокої провінції.
За часів СРСР‚ на відміну від Російської імперії другої половини ХІХ ст.‚ ніякої явної політики заборони української мови не було. Відбувалося повільне видавлювання української мови – в основному за допомогою русифікації переселенців з села до міста, городяни в першому поколінні не мали можливості закріпити свою українську мову і навіть не дивлячись на чисельну більшість майже у всіх містах (крім міст Донбасу) промисловий південний схід України перейшов на 80 відс. на російську мову.
Що це було? Така була таємна політика влади – зменшення українських шкіл у 1970-1980-их роках. Вища школа була тотально русифікована ще до закінчення українізації, тобто до кінця 1930-их. Це ж стосувалося технікумів і профтехучилищ. Крім історичних факультетів і української філології‚ ніде більше українська мова була не потрібною. Виробництво і велика частина документів в державних установах використовували російську мову.
Чи можна назвати це асиміляційним тиском? Звичайно. Але це все ж не робилося насильно в буквальному сенсі слова. Це було політикою російської мовної гегемонії, домінування. До речі, давайте згадаємо, що до XVIII ст. у Східній Европі культурно домінувала, безумовно, польська мова, а з ХІХ до ХХ ст. – російська. Чи не здається вам що прийшла і наша черга?
Я не бачу способу швидкої українізації городян Південного Сходу. На жаль. Це недемократично, нетолерантно. Крім того, це ще один привід для розколу України. Синтезом протиріч, вирішенням проблеми, звичайно, є саме проведення політики української мовної гегемонії. Це і буде відповідь на пропозицію ввести другу російську. Казки про те, що мовний кордон між переважно російськомовною і україномовною Україною можна закріпити‚ залишимо дітям, немовлятам. У всьому світі відбувається боротьба за гегемонію у мовній сфері. На різних рівнях, по різному, але від неї нікуди не подітися. Одні мови витісняються і зникають, інші торжествують. Звичайно, треба поважати один одного. Але мовна гегемонія якраз і не передбачає насильства по відношенню до іншомовного населення.
Гегемонія полягає у тому, що не російська а українська мова буде асоціюватися тепер з модернізацією і проґресом. У виробництві, бізнесі, освіті та науці. У театрі і кіно. Скрізь! Це повинно стати неформальною тенденцією. Ніякого насильства щодо російської мови з боку держави. Навіщо потрібне насильство, якщо мода на українську мову здатна зробити це без насильства. За ті ж один-два покоління можна повернути в міста Південного Сходу українську мову і закріпити її в Києві.
Що це означає для мови? Українська мова не може асоціюватися лише з недорікуватістю офіціозу, мертвою мовою бюрократичних документів. Мовою нудної української літератури. З мовою потрібно працювати, модернізувати. Створювати‚ якщо хочете‚ „новомову“. Потрібно міняти шкільні програми, робити їх цікавими. Знадобляться культурні інноваційні установи. Творчість теж має асоціюватися з українською мовою, впливати на українську мову і, врешті-решт, творитися українською мовою.
Нам потрібна, не тільки модернізація промисловости. Нам потрібна модернізація мислення, а, значить, і мови, на якій і відбувається це мислення. У той час як російська все більше асоціюється з літературою навіть не ХХ, а ХІХ ст., українська мова має добрий шанс не тільки наздогнати російську, але і зайняти в Східній Европі домінуюче становище. Йдеться про конкуренцію за майбутнє, за тип свідомости. Шанс української мови в тому, щоб відійти від провінційности і стати мовою високої культури. Мовою нової культури. Шанс української мови в тому, що українська – це мова майбутнього, мова майбутньої гегемонії, а російська – мова минулого.
Зрозуміло, що російська мова з ужитку нікуди не дінеться. Для любителів двомовности нагадаю, що це не право не знати української мови, а активне володіння обома мовами. Так що російська мова залишиться для того, щоб хоча б „допитувати полонених“. А вона і справді за 10 останніх років перетворилася на справжню „мову війни“.
Власне‚ це те‚ що заповідав нам Микола Хвильовий в середині 1920-их, коли писав про „Азіятський ренесанс“ України і Східньої Европи – цивілізаційний прорив або смерть.
Львівський культурологічний
журнал „Ї“
Сергій Волошин – політичний експерт‚ Київ.