Кілька років тому у Києві‚ в славній Могилянці‚ я мав нагоду запізнати Посла‚ вже тоді колишнього, Канади в Україні – Дерека Фрейзера. Я якраз розмовляв перед конференцією спостерігачів від Світового Конґресу Українців та Українського Конґресового Комітету Америки з моїми друзями з Росії‚ які репрезентували українські організації у Російській Федерації. До нашої розмови підійшов Посол Д. Фрейзер. Я з місця представив йому людей з Росії – звісно ж‚ українською мовою. Він сказав, що хоч трохи розуміє українську мову, але не розмовляє нею. Одначе, висловив готовність розмовляти з ними по-російськи. Я запитав‚ чому ж він‚ живучи в Україні‚ не вивчив української мови? Він відповів, що‚ знаючи російську, вважав це непотрібним бо в Україні всі розмовляють по-російськи. Я сказав‚ що це було його помилкою і запропонував бути для нього перекладачем з української мови на англійську. Але він, не вислухавши мене до кінця, вже перейшов на російську мову. Не маючи ради, я сказав‚ що такі люди як він, навіть з Заходу, служать російським імперським інтересам.
Недавно, одним з цікавих моментів новорічної пресової конференції Президента Петра Порошенка було те‚ як запитували його журналісти, тобто якою мовою. Напевно, найбільшою іронією було, що три представники в основному англомовних Радіо „Свобода”, „Блумберґ Нюз” і „Ройтерс“ ставили свої питання українською мовою. Натомість речник „Української правди” , яка претендує на великий український патріотизм, звертався до Президента України російською мовою.
Я пригадую мої суперечки з Оленою Притулою, колишньою редакторкою цього видання, на тему мови. Ми на тому й посварилися і вона перестала друкувати мої статті‚ бо вперто трималася позиції „всьо равно“ – по-українськи чи по-російськи.
От і наслідки цього малоросійства: 25 років після відновлення державної незалежности, у час завзятої боротьби з російським окупантом, „Українська правда“ не є фактично українською. Оскільки й англійською зовсім або мало користується, то вона не є космополітичною. Вона просто є малоросійською. Не знаю чи покійний Георгій Ґонґадзе згодився б з такою „політикою”.
Мій висновок з таких подій один: ми‚ українці як народ‚ маємо поважні проблеми з національною ідентичністю. Малоросійство вкоренилося у нашому народі, а сьогоднішня держава після трьох революцій: „На ґраніті“‚ Помаранчевої і Революції Гідности, не робить Україну українською.
Розповім ще про один випадок. 20 серпня 2007 року відбувалася зустріч делеґації СКУ з головою Донецької міської державної адміністрації Олександром Лук’янченком. Коли делеґація СКУ прийшла до приміщення‚ її зустріли двоє жінок‚ представники посадника – екскурсовод і перекладач з української мови на російську. Як президент СКУ, який очолював делеґацію, я звернув увагу на зайвість у нашому випадку перекладача‚ оскільки зустріч з посадником українського міста має вестися державною мовою‚ українською. Відповідь була, що посадник розмовлятиме по-російськи, а ми можемо по-українськи‚ і тому присутній перекладач. Я вибачився‚ що ми забрали так багато часу‚ все надаремне‚ бо зустріч не відбудеться, якщо посадник українського міста розмовлятиме чужою недержавною мовою. Прийшов сам О. Лук’янченко, привітав нас по-українськи‚ вибачився, що не розмовляє добре по-українськи, але постарається. Зустріч тривала годину і весь час – українською мовою. Тільки два чи три рази посадник звернувся до свого перекладача‚ шукаючи відповідного українського слова.
Якщо посадник зросійщеного міста Донецька, вів зустріч по-українськи, то чому представник‚ здавалося б‚ патріотичної „Української правди“ не спроможний поставити запитання українською мовою?! Бо зневажає Україну, і ту зневагу толерують керівники видання. Чому Посол Канади Д. Фрейзер в Україні не розмовляв по-українськи? Може‚ тому, що був застарим, як дехто мені пояснював, і не міг навчитися. Але де була українська громада Канади, щоб його змусити або вимагати іншого посла? Щоправда‚ на щастя, ця проблема вже не є актуальною серед українців Канади, але серед українських видань в Україні ця справа є не менш актуальною навіть сьогодні‚ після трьох проукраїнських революцій. Чому президент це терпить? Бо йому „всьо равно”.
Ню-Йорк