Події 1917-1920 років в Україні часто іменуються визвольними змаганнями. Однак‚ цей термін має певною мірою аморфний, невизначений характер.
Є й конкретніше означення – Українська революція. Можна виділити певні закономірності, за якими відбуваються революції. Дослідники, зокрема американський історик Крейн Бринтон, вважають, що революції мають кілька етапів розвитку.
Перший – переворот і тимчасова евфорія після краху режиму. До влади приходять революціонери, представники нової еліти, ображені на старий режим.
На другому етапі революціонери, що прийшли до влади, намагаються леґітимізувати своє становище. Це здійснюється в умовах поступового згасання революційного ентузіязму. „Помірковані революціонери“ і „помірковані колишні“ примирюються – відбувається злиття частини нової еліти з частиною старої.
На третьому етапі поміркований революційний уряд може втратити владу. І тоді відбувається переворот на користь революційних радикалів. Прийшовши до влади, „справжні революціонери“ намагаються прибрати до рук ресурси, які ще не встигли розграбувати і поділити екс-революціонери. Суспільство розбалянсовується, що спричиняє соціяльний хаос.
Усе це зрештою призводить до четвертого етапу революції — „термідоріянського перевороту“. Це встановлення авторитарної і навіть тоталітарної влади, яка „наводить порядок“.
Це не означає, що революції обов’язково проходять усі окреслені вище етапи. Справді, події 1917-1920 років в Україні можемо охарактеризувати як революцію. Але це була специфічна, „неправильна“ революція, яка, з одного боку, кориґувалася подіями загальноросійського характеру й іноді була ніби „калькою“ цих подій, а з іншого – на неї істотно впливали міжнародні події.
Метою цієї революції було як національне, так і соціяльне визволення. Найбільшою революційною силою тих подій було селянство, яке хотіло отримати землю, стати повноправним господарем на ній. Водночас воно було одним з найголовніших хранителів українських традицій, завдяки чому живило національний рух.
Національні й соціяльні моменти революції 1917-1920 років не лише поєднувалися, а й конкурували між собою. „Земля і воля“ для селян часто виявлялися більшими пріоритетами, ніж національна держава. Це й стало однією з причин того, що не відбулося ефективної розбудови українських державних інституцій у той період.
Українська революція не пройшла початкової фази — повстання і державного перевороту. Вона була спонукана Лютневою революцією. 23 лютого (8 березня) 1917 року у Петрограді почалися масові страйки робітників, до яких приєдналися частини столичного ґарнізону. Державна дума перейшла в опозицію до уряду. 27 лютого (12 березня) повнота влади зосередилася в руках Тимчасового комітету Державної думи. 2 (15) березня члени цього комітету прийняли від царя Миколи ІІ акт про зречення і зформували Тимчасовий уряд.
Лютнева революція відбулася відносно мирно. Революційні виступи знизу були підтримані верхами. Цар і його оточення не чинили серйозної протидії. Чим пояснити такий революційний консенсус? У літературі зустрічається думка, що самодержавство „прогнило“, царський режим утратив ефективність, події Першої світової війни загострили суперечності в країні і т. ін. Все це так. Але невже прихильники монарха були такими безсилими? Подальші події, які розгорталися на теренах колишньої Російської імперії, показали – аж ніяк. Монархічна влада мала достатній ресурс, щоб чинити опір революції. Однак‚ вона цього не зробила. Важливими виявилися чинники зовнішнього характеру.
Якраз тривала Перша світова війна, в якій Росія була членом Антанти. Напередодні Лютневої революції оточення Миколи ІІ здійснило кроки для того, щоб встановити контакти з Німеччиною та укласти з воюючою стороною мир. Ці люди розуміли: тривання війни для Росії може мати небажані наслідки. Якби сепаратний договір між Німеччиною і Росією було укладено, це стало б великим ударом для Антанти. На цьому могла би закінчилася Перша світова війна, в якій, за великим рахунком, не було б ні переможців, ні переможених.
Посольства Антанти, які працювали у Петрограді, знали, що цар і його оточення готові піти на перемир’я з німцями, і вирішили завадити цьому, прибравши Миколу ІІ як політичного гравця. Звісно, не будемо стверджувати, ніби Лютневу революцію організувала аґентура Антанти. Але вона вміло скористалася революційними виступами, знайшла спільну мову з політичною елітою Російської імперії й відсторонила від влади самодержця.
Ліквідація монархії в Росії потребувала кардинальних правових і політичних змін. Органи державної влади втрачали свою леґітимність. Натомість почали з’являтися органи громадського представництва. Результатом цього стала політична анархія. Не останню ролю у відігравали зовнішні чинники – втручання держав Антанти та їхніх противників, держав Четверного союзу. Відразу після Лютневої революції у Петрограді паралельно з Тимчасовим урядом утворили Совєт робітничих і солдатських депутатів. Відповідні совєти (ради) почали утворюватися й на місцях. У Росії настало дво- і навіть багатовладдя, коли діяли різні структури, що претендували на частину влади. В умовах „багатовладдя“ й розпочалася Українська революція 1917-1920 років.
На початку березня 1917 року на території України було ліквідовано органи царської адміністрації, виконавча влада перейшла до призначених Тимчасовим урядом губернських і повітових комісарів. 7 (20) березня відбулися вибори керівного ядра Української Центральної Ради, яка почала претендувати на представництво інтересів населення України. Головою ЦР обрали відомого історика Михайла Грушевського. Цю дату умовно можна вважати початком Української революції. Адже було створено орган, який з часом заявив про свої претензії на владу на українських землях.
Певна його леґітимація відбулася 6-8 (19-21) квітня 1917 року на Всеукраїнському національному з’їзді в Києві, де було близько 900 депутатів від різних українських політичних, громадських, культурно-освітніх та професійних організацій. З’їзд, обговоривши різні аспекти національно-територіяльної автономії України, ухвалив рішення про створення крайової влади і вироблення проєкту автономного статуту України, обрав 118 членів Української Центральної Ради.
15 (28) червня Комітет Центральної Ради створив Генеральний Секретаріят, який мав бути виконавчим органом Ради. Його очолив письменник Володимир Винниченко.
У діях Центральної Ради загалом спостерігаємо поміркованість. ЦР не лише уникала різких рухів, а й навіть придушувала радикальні виступи. На початку липня 1917 року в Києві близько 5‚000 проукраїнськи налаштованих вояків зажадали від влади дозволу зформуватися в окрему військову частину – полк ім. гетьмана Павла Полуботка. Полуботківці плянували захопити всі найважливіші пункти в Києві, а відтак скинути з посад „усіх росіян і ренеґатів, які гальмують українську роботу“. Також вони збиралися проголосити незалежну Україну.
Захопивши в ніч на 5 (18) липня зброю в казармах 1-го Запасного Українського полку, полуботківці взяли в Києві під контроль штаб міліції, заарештували коменданта міста, зайняли інтендантські склади, намагалися захопити скарбницю і банк, затіяли перестрілку з юнкерами і солдатами 2-го запасного понтонного батальйону. Але вранці 5 липня путч було придушено. Бунтівних солдатів роззброїли і послали на фронт.
Виступ полуботківців зійшовся в часі з антивоєнними виступами у Петрограді, що їх 3-4 липня організували більшовики. Більшовиків, надаючи їм фінансування, у своїх цілях використала німецька влада. Подібні виступи призводили до дезорганізації в Росії, яка воювала з Німеччиною і, цілком закономірно, були на руку німцям. Схоже, виступ полуботківців теж був спровокований німецькою аґентурою.
Після перевороту 25 жовтня (7 листопада) 1917 року, організованого більшовиками у Петрограді, Центральна Рада здійснила низку важливих змін. 7 (20) листопада вона ухвалила Третій Універсал, у якому йшлося про створення Української Народної Республіки (УНР) у федеративному зв’язку з Російською республікою, про націоналізацію землі, запровадження восьмигодинного робочого дня, встановлення державного контролю над виробництвом, розширення місцевого самоврядування, забезпечення свободи слова, друку, віросповідання, зборів, союзів, страйків, недоторканности особи й житла, скасування смертної кари.
Лише 9 (22) січня 1918 року Центральна Рада ухвалила Четвертий Універсал, що проголосив незалежність України.
Є сенс трактувати період діяльности Центральної Ради як другий етап революції – правда, з певними елементами третього етапу.
Після більшовицького перевороту російська революція перейшла до наступного, третього етапу, коли влада опинилася в руках радикальних елементів. Були також спроби більшовиків захопити владу в Україні. У відповідь на такі дії Генеральний Секретаріят наказав розрізненим українізованим частинам, які перебували за межами України, передисльокуватися на територію УНР, а 30 листопада (13 грудня) 1917 року роззброїв і вислав з Києва пробільшовицьки налаштовані частини міського ґарнізону.
Коли більшовикам не вдалося захопити в Україні владу з допомогою „внутрішніх сил“, уряд радянської Росії розв’язав війну проти Центральної Ради. Наприкінці січня 1918 року структури останньої були змушені перебратися з Києва до Житомира. 26 січня більшовицькі війська захопили Київ. Проте в останній момент, 27 січня (9 лютого) 1918 року, Центральній Раді вдалося в Бересті укласти договір з державами Четверного союзу. Сторони висловили бажання жити в мирі, відмовилися від претензій на відшкодування збитків, заподіяних війною, зобов’язувалися відновити економічні зв’язки, обмінятися військовополоненими тощо.
Договір також дозволив ЦР з допомогою військ Німеччини й Австро-Угорщини очистити українські землі від більшовиків. 27 січня (9 лютого) 1918 року Звісно, і німці, й австрійці, укладаючи договір з Центральною Радою, керувалися своїми інтересами. Вони були зацікавлені в тому, щоб отримувати з України продовольство й деякі сировинні ресурси, яких їм катастрофічно бракувало.
Проте були в них і далекосяжніші пляни. Німеччина бачила в незалежній Україні свого сателіта. Те саме стосується й Австро-Угорщини. Попри інтереси німецької та австро-угорської сторін, договір між державами Четверного союзу й Центральною Радою був корисний і для останньої. Він допоміг їй зберегти українську державу. Вигідний він був і економічно. Україна за свою сільськогосподарську й сировинну продукцію отримувала промислові товари, які доти доставлялися переважно з Росії. Але Центральна Рада не змогла скористатися вигодами, які їй давав цей договір, бо її керівні органи складалися переважно з людей, що не мали ні адміністративного, ні господарського досвіду.
Кадрова проблема була однією з головних причин „бездіяльности“ української влади. Її представники могли виступати з гарними заявами, декляраціями, але коли доходило до діла, часто виявлялися безпорадними.
„Газета по-українськи“
Петро Кралюк – філософ‚ проректор Національного університету „Острозька академія“‚ Рівненська область.