Від середини лютого почавшись‚ політична‚ як тепер кажуть‚ турбулентність в Україні завихрилась у такій мірі‚ що коли 10 квітня Прем’єр-міністер Арсеній Яценюк нарешті публічно заявив про свою відставку‚ напруга не стихла. Бо проблема полягала не так у відході старого уряду‚ як у затятій боротьбі впливових політичних груп за міністерські крісла. Заручником цієї боротьби став Голова Верховної Ради Володимир Гройсман‚ кандидат від „Бльоку Петра Порошенка“ на пост прем’єра.
Виникла ситуація‚ на яку мало хто сподівався: від В. Гройсмана раптом відпали підозри‚ – що він‚ дотепер права рука Президента‚ й надалі залишиться несамостійним гравцем. Виявилося‚ ні. В. Гройсман погодився очолити уряд лише за умови‚ якщо він сам формуватиме склад Кабінету міністрів. І це логічна вимога: повною мірою за діяльність уряду прем’єр може відповідати тільки у випадку співпраці з міністрами‚ яким він довіряє. В іншому разі прем’єр назавжди згубив би свою‚ нині досить пристійну‚ репутацію‚ (хоч‚ як свідчать психологи‚ нетерпимого до думки інших)‚ і на цьому його службова кар’єра увірвалася б.
Зокрема В. Гройсман був категорично проти призначення першим віце-прем’єром заступника керівника Президентської Адміністрації Віталія Ковальчука і проти кандидатури Генадія Зубка на пост міністра економіки. Гарячі суперечки точилися також довкола кандидатур на посади керівників Міністерства економіки‚ Міністерства паливної енерґетики і Міністерства охорони здоров’я. Дійшло до того‚ що В. Гройсман відмовився кандидувати на посаду прем’єра. Знову спливло на поверхню ім’я Наталії Яресько‚ можливими кандидатами називали Юрія Луценка‚ Степана Кубіва і навіть Михайла Саакашвілі‚ котрий тим часом в ультимативному порядку вимагав прозорого для суспільства створення антикорупційного уряду.
Перемовини на Банковій‚ тобто в Президентській Адміністрації‚ тривали без перерви вдень і вночі 11 і 12 квітня. В. Гройсман‚ виявивши характер‚ врешті мусив трохи поступитися.
Отже‚ аж 14 квітня Верховна Рада голосами 239 депутатів – не вповні законним пакетним голосуванням – ухвалила склад Кабінету міністрів – з такою ось дивовижею‚ як аж шість віце-прем’єр-міністрів:
Перший віце-прем’єр-міністер і водночас Міністер економічного розвитку – Степан Кубів; Віце-прем’єр – Володимир Кістіон; Віце-прем’єр з питань евро- та евроатлантичної інтеґрації – Іванна Клімпуш-Цинцадзе; Віце-прем’єр – Павло Розенко; Віце-прем’єр – В’ячеслав Кириленко; Віце-прем’єр – міністер реґіонального розвитку – Генадій Зубко; Міністер фінансів – Олександр Данилюк; Міністер Кабінету міністрів – Олександр Саєнко; Міністер оборони – Степан Полторак; Міністер закордонних справ – Павло Клімкін; Міністер внутрішніх справ – Арсен Аваков; Міністер юстиції – Павло Петренко; Міністер соціяльної політики – Андрій Рева; Міністер екології та природних ресурсів – Остап Семерак; Міністер аґрарної політики – Тарас Кутовий; Міністер інформполітики – Юрій Стець; Міністер освіти та науки – Юлія Гриневич; Міністер молоді і спорту – Ігор Жданов; Міністер культури – Євген Нищук; Міністер інфраструктури – Володимир Омелян; Міністер з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб – Вадим Черниш; Міністер енерґетики та вугільної промисловости – Ігор Носалик.
Лише 206 депутатів від фракцій „Бльок Петра Порошенка“ і „Народний фронт“ проголосували за призначення В. Гройсмана на пост Прем’єр-міністра України. 12 голосів дали позафракційні депутати, 23 – депутати групи „Відродження“, ще 16 – депутати групи „Воля народу“.
Покищо залишається незайнятим крісло міністра охорони здоров’я.
Загалом за В. Гройсмана проголосували 257 народних депутатів, проти – 50, утрималися 48, не голосували 35 депутатів.
„Це – його останній шанс зробити себе самостійним політиком. – сказав про нового прем’єра відомий політтехнолог Сергій Гайдай. – Тобто якщо він проявить політичну волю, і мудрість, і, можливо, хитрість, яка в нього є. Тому що у Вінниці він показував приклад того, як треба домовлятися з різними політичними силами, щоб вони йому як міському голові не заважали. Зараз йому це треба, щоб віддалитися від „БПП“, від Порошенка особисто і оточення, яке буде на нього насідати і яке зараз президент йому нав’язує, щоб контролювати його“.
Сам В. Гройсман заявив у Верховній Раді: „Присягаюся, що цей уряд буде нетерпимий до корупції, буде відповідально ставитись до завдань, які стоять перед державою, буде робити все, щоб забезпечити стабілізацію розвитку. Уряд має налагодити діялог з українським суспільством. Маємо створити владу нової якости, яка відповідає за свої дії і результат“.
Головою Верховної Ради депутати обрали Андрія Парубія. За відповідне рішення проголосували 284 депутати. Виступаючи з трибуни парляменту, А. Парубій пообіцяв бути речником усіх народних депутатів і закликав їх ставити „над політичними амбіціями інтереси держави, яка бореться з окупантом“.
Першим заступником голови Верховної Ради стала Ірина Геращенко‚ яка є одним з представників президента у Мінському переговорному процесі щодо миру на Донбасі. За її кандидатуру віддали голоси 260 депутатів.
Верховна Рада скасували рішення від 16 лютого про визнання діяльности уряду незадовільною. Цим‚ як вважають експерти‚ парлямент дав А. Яценюкові можливість зберегти обличчя і залишатися в українській політиці.
Того ж дня парлямент узаконив нову коаліцію: відтепер вона складатиметься лише з двох фракцій – „Бльоку Петра Порошенка“ і „Народного фронту“. Загалом‚ з кількома перекинчиками з інших фракцій і також кількома мажоритарниками‚ набралося потрібних 226 голосів‚ але стабільністю це назвати тяжко. Тим більше‚ що Конституція передбачає створення коаліції лише складами фракцій‚ а не окремими депутатами.
Фракції „Самопоміч“‚ „Батьківщини“ і Радикальної партії оголосили себе опозицією до нового уряду‚ запевнивши‚ що при цьому обов’язково голосуватимуть за всі корисні для країни законопроєкти.
В суспільстві‚ зокрема в експертних середовищах‚ з неослабною силою нуртує думка про зазіхання Президента П. Порошенка на визначальний вплив в державі. Мовляв‚ він так прагне самочинно контролювати всю владу‚ що готовий зруйнувати й без того хистку рівновагу її гілок. Президент нібито свідомо не надавав жодної підтримки попередньому урядові‚ аж поки не домігся призначення на пост прем’єра свого „ручного“ кандидата.
„Президент не усунув‚ а поглибив чинники‚ що привели Януковича до передчасної втрати влади: кишеньковий суд‚ включно з конституційним‚ кишенькова Центральна виборча комісія‚ кишенькова фракція в парляменті‚ свої „очі“ на фінансових потоках‚ „договірняки“‚ „тушки“‚ а тепер – і кишеньковий прем’єр…“‚ – вважає вкрай скептично наставлений до дій президента політолог Генадій Степанчук.
Насправді П. Порошенко зовсім не подібний до автократа чи‚ тим більше‚ до узурпатора влади. У ситуації постійної економічної і політичної кризи та безперервної російської аґресії на Донбасі‚ можливо‚ й був би доцільним здоровий автократизм і вождизм. Помножений‚ звісно‚ на персональну і політичну відповідальність перед своїм суспільством. Тим часом улюблений стиль президента – дипломатія‚ залаштункові домовляння‚ торги і компроміси з усіма‚ хто вособлює стару систему управління. І саме це є залишається причиною недовіри до П. Порошенка‚ а заодно й до „нового“ уряду‚ з боку суспільства. Воно добре усвідомлює‚ що від „договірняків“ годі чекати великих успіхів і радикальних змін в Україні.
А запит на зміни росте з кожним днем. Жоден уряд не обійдеться без широкої суспільної довіри і не протримається довго‚ якщо не запрацює ефективна національна економіка‚ якщо залишиться нереформованою судова гілка влади і Генеральна прокуратура‚ якщо центри влади не спроможуться на продуктивну збалянсованість.
Коли це станеться? На жаль‚ не виглядає‚ що скоро. Тому слід спокійно подивитися в очі найближчому майбутньому: криза загрожуватиме Україні доти‚ поки не виникне якісно нова загальноукраїнська політична сила‚ котра висуне в державний провід не вчорашніх‚ а завтрашніх діячів.