У попередньому числі нашої „Свободи“ (з 6 травня) читачі напевне звернули увагу на публікацію одного з найавторитетніших українців сучасности – Верховного Архиєпископа-емерита Української Греко-Католицької Церкви Кардинала Любомира Гузара „Діти – наша надія на майбутнє“. Підкреслюючи‚ що від нинішнього виховання дітей і молоді залежить завтрішній стан суспільства і держави‚ Владика Любомир визначає три послідовні рівні єдиного виховного процесу‚ у висліді якого дитина виростає доброю людиною і відповідальним членом суспільства‚ нації.
Завдання на першому рівні полягає в тому‚ щоб змалку дитина дістала в родині‚ крім любови та ласки‚ ще й чисто людську повагу з боку батьків.
Другий рівень – це здоровий вплив школи‚ тобто коли учитель не лише передає дитині знання‚ але й служить для неї моральним прикладом.
Нарешті‚ настає момент студентства‚ вибору професії‚ і цей вибір правильний тоді‚ коли узгоджений з внутрішніми схильностями і здібностями юнака чи дівчини.
Ця триєдина картина – не з недосяжного ідеального світу‚ а вповні реальна‚ практично доступна для кожної української родини‚ в якій підростають діти. На жаль‚ реальність‚ якщо брати суспільство в цілому‚ ще далека не тільки від ідеалу‚ але й від норми. Бо і вдома не кожна дитина оточена батьківсько-материнською любов’ю‚ і в школі не кожен учитель є моральним прикладом для учнів‚ і шлях до вищої освіти далеко не в кожному випадку є гідним і похвальним.
Чого можна сподіватися від майбутніх лікарів‚ юристів‚ підприємців‚ науковців‚ представників інших професій‚ які свої дипломи купили‚ а не здобули власним зусиллям? – справедливо зауважує Владика Любомир.
То в чому найбільша проблема виховання? Очевидно‚ в тому‚ що в родинах‚ де відсутні глибоко усвідомлені культурні‚ духовні‚ релігійні цінності і підставові традиції української нації‚ діти автоматично відтворюють якості своїх батьків-матерів‚ їхні погляди і ставлення до життя. Згідно з найсвіжішими соціологічними опитуваннями‚ наприклад‚ 51 відс. молодих українців в родинах послуговується українською мовою‚ але на вулиці‚ в праці‚ з друзями рідною мовою спілкується вже тільки 43 відс. Тобто‚ йдеться про комплекс меншвартости‚ перейнятий від старшого покоління.
Не найкраще виглядає рівень толерантности української молоді: 57 її відс. не хочуть бачити серед своїх сусідів ромів‚ 45 відс. – гомосексуалістів‚ 19 відс. – мусульман‚ 12 відс. – росіян.
У такій же мірі молодь успадкувала від старшого покоління й геополітичні погляди: хоч уже 49 відс. молодих українців бажають членства України в Европейському Союзі. 31 відс. все ще бачить Україну позабльоковою державою – незважаючи на ту обставину‚ що країна платить за свою дотеперішню позабльоковість російською військовою аґресією на Донбасі.
Узагальнюючи цю соціологію‚ молодий український письменник Андрій Любка робить висновок‚ що надії на докорінні‚ фундаментальні зміни в Україні слід пов’язувати лише з нинішніми дітьми віком до 14 років. Й то тільки у тому випадку‚ коли виховний процес набуде комплексного вигляду‚ тобто у ньому поєднаються цілеспрямовані зусилля родини‚ громадянського суспільства і держави.