Останній день травня започаткував в Україні весну політичну: в парляменті виступила нещодавно визволена з дворічного російського полону військова українська летунка, одна з героїв добровольчого батальйону „Айдар“ Надія Савченко. Можна лише уявити, що в ту хвилину переживала у своїй душі ця гарна, тендітна і водночас надзвичайна українка з синьо-жовтим прапором на плечах. Це був її перший виступ як депутата Верховної Ради, і не лише присутні у сесійній залі, але вся країна завмерла в очікуванні її слова.
Подякувавши усім людям доброї волі за своє визволення, Надя звернулася до депутатів: „Я не дам вам забути про хлопців, які загинули на Майдані, на сході і які вмирають за Україну сьогодні. Я не дам вам забути, що Україна – понад усе!“.
Притуливши руку до серця, Надя заспівала „Ще не вмерла України ні слава, ні воля…“.
Саме з такими обранцями долі не вмре ні слава, ні воля України, однак, швидше за все, не обійдеться без гострої боротьби і без ідейної барикади, бо суспільство хоч і загартувалося у двох національних революціях, все ще не позбулося внутрішніх ворогів українства, і їм вже сниться реванш. Влада ж не виказує готовности дати „вчорашнім“ рішучу відсіч, бо сама великою мірою є вчорашньою. У такі історичні моменти потрібен хтось з-поза політики, з-поза омертвілої державної системи, потрібна людина особливої місії, людина палка – і нею є, як сподівається вся Україна, Надія Савченко.
У своїх передбаченнях експерти годяться в тому, що перш ніж героїчна полонянка зможе впливати на політичне життя в Україні і об’єднати довкола себе національно свідому частину суспільства, різні політичні сили намагатимуться зробити Н. Савченко своїм спільником, бо як самостійний діяч вона буде незручною для усіх без винятку. У тому числі й для Президента Петра Порошенка. Хоч саме йому належить найбільша заслуга у звільненні Наді з російської тюрми.
Але коли 25 травня – а то був рівно день другої річниці обрання П. Порошенка – президентський літак з Надією приземлився на летовищі в Борисполі, відбулася перша зустріч з журналістами, і президент оголосив свій указ про присвоєння Надії звання Героя України, вона висловила своє переконання щодо війни на сході, яке прямо суперечить політиці П. Порошенка. „Цю війну неможливо розв’язати дипломатичним шляхом, а тільки воєнним, і Мінські домовленості були потрібні тільки задля посилення нашої армії“, – сказала Н. Савченко.
Ще сенсаційнішою була її перша велика прес-конференція 27 травня. Н. Савченко сказала щось таке, чого від неї, мабуть, найбільше чекав її народ: „Якщо ви хочете, щоб я стала президентом України, я стану ним“.
Дуже характерно для героїні-патріотки, що вона не обминула проблеми української мови, котра й тепер, за післяреволюційної влади, не має належної державної підтримки і далі терпить від русифікаторів, зокрема у Верховній Раді.
„Українська мова – моя рідна мова, мова мого життя, моїх мрій. Не хочу ніякого насильства щодо інших мов, але все робитиму, щоб українська мова перемагала у душах людей і в їхній свідомості“, – наголосила вона.
Ще одна цікава обставина: Н. Савченко належить до фракції „Батьківщини“, і на згаданій прес-конференції запевнила, що не має жодного наміру змінювати партійне середовище, бо вірить в його проґресивну позицію і готова разом з членами фракції втілювати ідеї відродження України.
У зв’зку з цим запевненням деякі аналітики нагадують, що „Батьківщина“, як, зрештою, усі й інші партії, – це партія одного провідника, і ним є Юлія Тимошенко. Двоє провідників в одній партії – це було б як двоє стернових в одному човні під час бурі.
Отож питання стоїть таким чином: чи зможе Ю. Тимошенко, за всього свого величезного політичного досвіду і за неймовірно сильного прагненя до влади, поступитися першим місцем – нині у партії, а завтра – в Україні? Чи зрозуміє, що поступившись загальнонаціональній героїні, виграє і сама, і Україна?
І ще одна дуже похвальна риса Н. Савченко: вона мужньо зізналася, що багато чого в політиці ще не знає, але готова вчитися. Серед сьогоднішніх українських діячів дуже мало таких, котрі готові вчитися.