Уважний читач не міг не помітити, що в підписах під останнім „Зверненням“ Ініціятивної групи „Першого грудня“ („Свобода“, 3 березня) відсутнє прізвище Семена Глузмана. Втім, не лише під останнім, але вже й під кількома переднішими.
Група утворилася в 2011 році, в переддень 20-річчя знаменитого першогрудневого Референдуму за незалежність України, – звідси і назва її, і головна мотивація діяльности, її зміст та спрямованість.
Що покликало групу до життя? Що спонукало людей з різних професійних сфер об’єднатися? Адже значення кожної з цих особистостей полягало саме в індивідуальних заслугах перед Україною. Як майстри своєї справи вони вже задовго до цього об’єднання вписані золотими буквами в українську новітню історію.
Педагог, „батько“ відродженої Києво-Могилянської академії, Герой України В’ячеслав Брюховецький; швайцарсько-канадсько-український економіст, член Римського клюбу Богдан Гаврилишин; академік, автор українських космічних програм Володимир Горбулін; колишній Верховний Архиєпископ Української Греко-Католицької Церкви Любомир Гузар; академік, колишній співзасновник Народного Руху Іван Дзюба; колишній політв’язень, правозахисник і релігієзнавець Мирослав Маринович; колишній політв’язень, письменник і філософ Євген Сверстюк; академік, директор Інституту філософії ім. Григорія Сковороди Мирослав Попович; визначний фізик-теоретик і громадський діяч Ігор Юхновський; культуролог Вадим Скуратівський…
Достойною є й біографія С. Глузмана – колишнього політв’язня, визначного вченого-психіятра, виконавчого секретаря Асоціяції психіятрів України, члена Американського товариства психіятрів і Королівського коледжу психіятрів Великобританії, автора Закону України „Про психіятричну допомогу“. Варто згадати, що на конті цього безкомпромісного совєтського дисидента – бездоганно обґрунтоване спростування висновку влади щодо „психічної хвороби“ генерала Петра Григоренка.
Отже, в кожному окремому випадку ішлося про людську честь і гідність‚ про винятковий моральний авторитет. В кожній країні є такі особистості, тільки не скрізь вони відчувають потребу об’єднуватися у групи. В Україні ж ця подія мала глибокий сенс: „реґіонали“, дорвавшись до влади, методично, за єдиним пляном, на всіх напрямках і на всіх рівнях руйнували українську незалежність. Треба було перепинити їм шлях. І був‚ як на інтелектуальне середовище‚ лише один засіб для цього – слово. Відразу ж перший програмний документ Групи, „Деклярація“, окреслив мету – утвердження вільного народу України, об’єднаного спільними духовними вартостями і здатного творити моральну політику та справедливу економіку. „Деклярація“ визначила кілька головних принципів, довкола котрих суспільство повинно було згуртуватися:
„…Примат свободи та людської гідности. Людина є вільною особистістю, а не придатком державної машини і фінансового капіталу.
Верховенство права та справедливий суд. Рівність перед правосуддям — замість вибіркового застосування закону, що заперечує сам принцип правосуддя та перетворює його на інструмент авторитарної примхи.
Доброчинство та взаємодопомога в суспільстві — замість патерналістських і авторитарних тенденцій державної політики; солідарність з людьми в потребі.
Партнерство та кооперація у сфері національного господарства — замість олігархічного монополізму, чесна конкуренція — замість хижацького взаємознищення і споживацького світосприйняття.
Взаємна відповідальність влади й суспільства за вибір належних і пропорційних засобів для захисту своїх інтересів. Добрі суспільні справи робляться лише добрими способами.
Спроможність до самоорганізації у вирішенні та обстоюванні соціяльно-політичних питань — замість політичного маніпулювання або схильности до зневіри.
Особиста посвята і жертовність, особливо політиків, заради суспільного блага — замість спекулятивної політики роз’єднань та ворожнечі. Будь-які суспільні зміни вимагають посилення політичної моралі та культури, особистого прикладу“.
Серед основних завдань у „Деклярації“ зазначені:
відновлення чесної, фахової та продуктивної розмови навколо життєво важливих проблем, давши волю творчій ініціятиві людей;
ґарантування в цій дискусії право голосу всіх сеґментів суспільного життя, незалежно від реґіональних, ідеологічних чи будь-яких інших відмінностей;
зформування критичної маси громадян, які здатні жити у свободі та правді, брати відповідальність за свої вчинки й утверджувати моральну політику“.
У кожному новому Зверненні групи червоною ниткою проходило через текст нагадування людям, що вони – люди, що всупереч усім лихам цього нещасливого дня слід зберегти людяність, зберегти високу ціну людського життя і моральні засади як життєву основу для наступних поколінь.
Звичайно ж, годі виміряти, в якій мірі діяльність Групи „Першого грудня“ позначилася на безпрецедентно гуманному характерові Революції Гідности, але поза усіма сумнівами, вплив цей був величезний. Сама колективна присутність своєрідного „морального ордену“ в розбурханому, неоднорідному‚ багатовекторному українському суспільстві мала значення спокійного, рівного світла в темряві продажного політиканства. Під цим світлом втрачали свою силу і пиху різні медведчуки, шуфричі, табачники, добкіни, котрим здавалося, що от-от Україна повернеться в обійми „старшого брата“.
Не менш сильною стороною групи була її реалістичність, оціночна тверезість – її члени залишалися згуртованими й тоді, коли пореволюційна Україна, здавалося, вже почала цілком нову сторінку своєї історії.
Насправді реальність виявлялася неочікуваною і ховала в собі нові небезпеки для незалежної України.
Група відгукувалася на найпекучіші проблеми суспільного буття. Зокрема коли нова влада з усіх сил намагалася протягнути через парлямент зміни до Конституції, щоб узаконти спеціяльний статус для самопроголошених Донецької і Луганської „народних республік“. Зі звернення групи з цього приводу:
„Ініціятивна група „Першого грудня“ поділяє занепокоєність більшости громадян України щодо запропонованих змін до Конституції – як способу їх представлення, так і можливих наслідків імплементації цих змін в частині, що пов’язана з так званими „мінськими домовленостями“. Велику тривогу викликає факт відсутности суспільної довіри до тої частини запропонованих конституційних змін, яка стосується питань, пов’язаних з окупацією Донбасу російсько-терористичними формуваннями. У суспільстві панує переконання, що ці зміни внесені під зовнішнім тиском країни-аґресора і західніх союзників України і суперечать національним інтересам нашої держави“.
Тобто Група не мала найменшого наміру йти на компроміси в доленосних для України питаннях.
А далі знаходимо у нових зверненнях групи все більше знаків, що в суспільстві все йде не так, як треба. Колективна думка моральних авторитетів нації залишається непочутою. Владі моральність не потрібна. І не потрібні мудрі поради. Вона все знає сама. І знає найкраще.
У цьому випадку знов і знов проголошувати те саме – значить знецінювати слово правди, знецінювати саму правду. Очевидно, саме тому С. Глузман, великий знавець людської психології, зокрема психології владоможців, не схотів більше підписуватися під „зверненнями“, котрі влада абсолютно іґнорувала. Добре розумів‚ що за цих умов слово розуму і сумління потрохи перетворюється на порожнє говоріння‚ на резонерство. Коли слово натрапляє на непроникний мур‚ тоді слід обирати інші засоби.
Сьогодні цей мур називається – Адміністрація Президента. Саме вона три післяреволюційні роки змінювала країну – без зайвих слів, „тихою сапою“, але невідступно. Це теж група, але з протилежним до „Першого грудня“ моральним знаком. Її можна порівняти зі зграєю молодих, азартних вовків. Нюх їх замінює всі інші форми орієнтування в світі. Вони освічені, сильні, наполегливі, хоч усі їхні здібності виявляються лише в зграї. Індивідуальної слави їм не треба, їм досить, що їх помітили і вибрали, і вже тому вони – найкращі.
Особливий нюх вони мають на свого вожака, на кожне його бажання. А ним є не голова АП, невиразний апаратник Сергій Райнін. Давно минулися часи, коли голови АП несли себе, як самостійні політичні діячі. Згадаймо, як багато дозволяли собі Віктор Медведчук, Віктор Балога, Дмитро Табачник.
Тепер вовча зграя має тільки одного вожака – Президента, людину, котра не в президентській республіці контролює всю владу в країні. Таке враження, що над Україною звелася реінкарнація першого секретаря ЦК Компартії, що стояв високо над урядом, над парляментом, над судом, над пресою. Був безальтернативний.
Й от логічна новина: АП стверджує, що альтернативи Президентові Петрові Порошенкові нема.
Добре, припустімо, що це справді так, але ж це мала б сказати не АП, а Група „Першого грудня“ – лише в цьому випадку суспільство повірило б у такий висновок.
Як і кожна людина, П. Порошенко має в собі й гарні риси. Навіть для його олігархічного багатства можна знайти вибачення: багатим він став ще до президентства, а що народ бідний дотепер, то це тому, що попередні уряди не будували, а руйнували економіку. Щоправда, одне запитання лізе з мішка шилом: чому за три роки президент дедалі багатіє, а народ – дедалі бідніє?
І все ж навіть ця прегостра проблема не така важлива, як доля незалежної української держави. Тут неприпустимі навіть найменші ризики. А далі триматися за „мінські домовленості“ – більш ніж ризик. Повернення окупованого московськими найманцями Донбасу у склад України на умовах путінського Кремля – більш ніж ризик. То буде останній цвях в труну досі не здійсненої надії на українське національне відродження.
В цій ситуації Група „Першого грудня“ не повинна витрачати час на написання правильних, але безрезультатних звернень. Слово правди не повинно бути здевальвоване. Моральний авторитет не повинен виявитися вичерпаним, тому його голос має долинати не з захмарних інтелектуальних висот, а звучати серед народу – на вулицях і площах, на фабриках і фармах, на масових вічах‚ в університетських авдиторіях.
Приходить на гадку геніяльний Ґібсонівський фільм „Hacksaw Ridge“ і винятково повчальна історія Десмонда Даса, члена Церкви адвентистів сьомого дня, котрий навіть у воєнні бурі зберіг вірність святій заповіді „Не убий!“. Та не став би Десмонд ніяким моральним прикладом, якби не поєднав цю вірність зі служінням своїй батьківщині в годину війни. Ні разу не торкнувись зброї, санітар Десмонд під шаленим вогнем японців виніс з поля бою десятки своїх поранених товаришів, й увійшов в історію Другої світової війни як один з її найбільших героїв, заслуживши Медаль Пошани з рук Президента Гарі Трумана.
Моральні авторитети мусять бути з народом, в народній гущі, мусять виносити з полів ідейних боїв поранених російською отрутою‚ мусять щодня вчити людей розрізняти політику від політиканства‚ вчити безпомильно вибирати провідників.
Може, прийшов час не чекати, коли пройдисвіти знову повиставляють свої кандидатури, а знаходити найдостойніших й просити їхньої згоди на обрання? Може, так і знайдеться десь на капустяній фармі український Діоклетіян?