„Мудрий поляк по шкоді“ – ця давня приповідка добре пояснює сьогоднішню політичну ситуацію в Польщі і досить гостру кризу‚ в якій опинилися взаємини між Польщею та Україною. Відчутної шкоди своїй державі завдав Сейм‚ на догоду реваншистсько-антиукраїнській частині польського суспільства потрактувавши українсько-польське протистояння на Волині 1943 року „геноцидом“ з боку українців. Прийшовши в 2015 році до влади‚ партія „Право і Справедливість“ в особі Президента Анджея Дуди так круто повернула країну вправо‚ мовби поляки зовсім втратили історичну пам’ять і забули непроминальне своєю істинністю напучування Юзефа Пілсудського: „Без незалежної України не буде незалежної Польщі“. Подібно до того‚ що А. Дуда‚ приїхавши до Києва на святкування 25-річчя Незалежности України‚ якоюсь мірою усвідомив хибність антиукраїнської постанови Сейму‚ але ця помилка вже залишається‚ як то кажуть‚ чорним по білому. І спонукає українців згадувати те‚ про що польські парляментаристи воліють мовчати: що скориставшись поразкою українських національно-визвольних змагань і окупувавши західну Україну‚ Польща перетворила життя корінного українського населення в пекло. Хто хоче довідатися страшні подробиці‚ нехай знайде і прочитає двочастинну „Криваву книгу“‚ видану у Відні в 1919 і 1921 роках.
Ось що писав у передмові відомий публіцист Михайло Лозинський: „Коли в половині липня 1919 року Польща зайняла цілу українську Галичину, злочини польської окупаційної влади залили всю Галицьку вемлю, зазначуючись огнем і руїною, кров’ю і трупами, розстрілами, шибеницями і могилами — і зойками тисяч і тисяч гонених, мов колись у турецький ясир, у польські табори смерти, — в табори для полонених і інтернованих. В міру того, як Польща укріпляла в українській Галичині свою окупаційну владу, те винищування українського народу ставало системою, яка має за ціль: якнайшвидше стерти з Галицької землі, землі українських володарів Ярослава Осьмомисла, Романа і Данила, її відвічний український характер і зробити з неї польську провінцію, в якій історичний господар сеї землі, український нарід, коротав би свій вік як раб Польщі“.
Польське свавілля щодо українців тривало у 1930-ті роки і залишилося в історії під зловісною назвою – пацифікація.
В роки Другої світової війни поляки‚ знов-таки забувши осторогу Ю. Пілсудського і скориставшись з бездержавности українців‚ мали намір залишитися господарями в західній Україні. І це не могло не привести до опору з українського боку і‚ на жаль‚ до крови з обидвох сторін.
Зосереджені на збройній відсічі московському аґресорові‚ українці не випоминали б нині полякам їхні злочини‚ якби не цей ультраправий ухил Варшави. І добре‚ і справедливо‚ що Київ спромігся на адекватну відповідь: майже 100 найвідоміших українських діячів – політики‚ письменники‚ вчені‚ дипломати – закликали Верховну Раду оголосити три дні пам’яті жертв польських злочинів проти українського народу: 23 вересня – Днем пам’яті жертв польських репресій проти корінного українського населення Галичини; 25 грудня – Днем пам’яті жертв винищення українців на Волині польським збройним підпіллям; 28 квітня – Днем пам’яті жертв антиукраїнської Акції „Вісла“.
Може‚ Польща все ж отямиться‚ й можна буде повернутися до геополітичної українсько-польської співпраці? Бо гасло Ю. Пілсудського нині ще актуальніше‚ ніж у 1919 році.