10 березня, 2017

Молодь відбудує надзвичайну Україну

Остап Микитюк у дитячій бібліотеці в Лисичанську.

Учасник Ірпінських семінарів‚ які щороку проводить видавництво „Смолоскип“, поет Остап Микитюк відвідав прифронтові території на сході України. Нижче вміщено його враження.

Наші життя як дороги, нескінченні і з постійними маневрами і прямими, горбами, ямами, часом як ґрунтові сільські дороги, часом як німецькі автобани, часом наші життя схожі на авіорейси (зі стресами, очікуваннями і пересадками в терміналах) чи на розмірену в часі подорож залізницею чи круїзним лайнером.

Але за якимось вищим пляном, або через збій в системі нашої матриці, всі ці вище перелічені способи пересування між народженням і смертю не діляться окремо, а дістаються кожному цілим списком, навіть з доповненнями, в прямому й переносному сенсі.

В наш час, окрім всього переліченого, в моє і в життя сотень тисяч інших хлопців і дівчат, чоловіків і жінок, дітей і дорослих міцно й надовго вкарбується слово – бльокпости.

Зовсім недавно мої подорожі стали дещо іншого характеру‚ ніж раніше. Змінилася мета, змінилася географія, змінилися люди навколо, змінилися врешті думки і слова.

За шість днів я проїхав залізницями шість міст, познайомився з десятками дітей з вогниками в очах і їхніми батьками та вихователями, познайомився з чудовими бібліотекарями і побачив свою рідну Україну з раніше невідомих мені ракурсів. Знайшов нових друзів.

Кременчук-Харків-Сєверодонецьк-Рубіжне-Лисичанськ-Київ. Цей відрізок доріг – тільки початок чогось набагато більшого.

Кожного дня в кожному місті з іншими людьми відкривалися якісь відмінні від попереднього дня емоції. День у Рубіжному став для мене днем контрастів. У публічній дискусії в місцевій дитячій бібліотеці письменниця Світлана Талан, яка під час загострень на відвойованих територіях жила під обстрілами, згадувала місто, події і власні емоції періоду 2014-2015 року, які за реакцією з залі тісно переплітались із спогадами авдиторії.

Я бачив біль на обличчях жінок, бачив як від вологи починали виблискувати їхні очі. Кожній з них було що розповісти. Про те як повітря, вулиці, будинки, люди, дороги – все прокидалося і засинало під звуки пострілів і вибухів, спалахів і затишшя. Про весь цей шум і трепети у повітрі, як вони стихали і як наступала тиша, як вона не заспокоювала, а насторожувала і викликала страх.

В ці моменти я відчув сором перед цими людьми, за себе і за десятки тисяч інших громадян. Тому що сидіти на зручних стільцях перед екранами комп’ютерів, чи спокійно ходити на роботу, на дискотеки й концерти, чи вдавати із себе експертів у затишних студіях перед камерами і мікрофонами за сотні чи тисячі кілометрів від зони конфлікту, де лунають постріли і замерзає земля в укриттях, де люди бояться вийти зі своїх помешкань і підвалів, щоб не потрапити під кулі, жодного разу не спробувавши зрозуміти, як це, не спробувавши завести діялог, зробити крок до порозуміння, крок допомоги – у нас немає права розпоряджатися цими територіями, у нас немає права ставити „стіни“, у нас немає права навіть називати себе патріотами і українцями‚ рвучи на грудях вишиті сорочки, в той час не змінюючи на краще нічого, навіть навколо себе, свого помешкання чи свого міста на західній, центральній, південній чи північній частині держави.

В той час‚ коли в маленьких містах Донеччини і Луганщини українська мова це громадянська позиція, жага до життя і бажання бути людиною у своїй країні, а не засіб маніпуляції чи тема для штучних конфліктів між політичними силами, письменниками чи ще кимось або спосіб заробити грошей на війні. Стало соромно за те‚ що в нашій країні ще так багато людей судять інших за кольором шкіри чи сексуальною орієнтацією, за манерою одягу чи за віроісповіданням, за те, що підгодовують стереотипи замість того‚ щоб їх розвіювати, за те що досі, за три роки війни на сході так і не зрозуміли, що не можна ділити країну на „я“ і „вони“, що ми єдине ціле. А ще я зрозумів, що ми всі страшенно однакові в бездіяльності, в станах доріг, в алькоголізмі населення, в дурості й ліні, в своїй особливості, в своїй бідності.

З іншого боку, я відчув спокій і умиротворення, коли того ж дня наша команда навідалася до місцевого „Карітасу“, де нас дуже тепло й щиро зустріли діти. Декотрі з них місцеві, декотрі внутрішньо переміщені, але всі вони без виключення наші. Надзвичайні емоції викликали їхні вогники у очах, активність, дружність і бажання. Ми читали з ними вірші Жака Жаб’є, дізнавались, ким вони хочуть стати, коли виростуть, говорили про мрії і бажання, про любов і подорожі, про Україну і закордони. Про них. І трошки про нас.

До мене прийшло розуміння того, що ці дітки виростуть і ставатимуть тими, ким вони тепер собі забажали, що в цих дітей у такому юному віці вже є своє бачення світу, що ці діти виростуть і прийдуть на зміну нам, як колись на зміну старшому поколінню починали приходити ми. Наскільки зараз назріла потреба ставати підтримкою для них, щоб колись вони стали підтримкою для нас. Розуміння, що вони заслуговують кращого життя, ніж ми, кращої держави, кращого майбутнього.

Стало соромно, що таким світлим і чудовим дітям ми залишаємо руїну. Я зрозумів, що мені хочеться, щоб ці діти, не тільки в Сєвєродонецьку чи Слов’янську, Лисичанську чи Дружківці, Рубіжному чи Краматорську мали можливість рости в мирі (котрий деяким дається надзвичайно важко), мали доступ до книг чи фільмів, мали можливість побачити і подружитись з справжнім поетом чи музикантом, художником чи актором, знали ким хочеться бути в цьому світі, щоб отримали трошки більше уваги, не відчували страху, не чули пострілів, не втрачали батьків і друзів, не втрачали ідентичности, ставали розумнішими і кращими за нас. Всі діти мають на це право і потребу, незалежно від того де живуть, в селі на Закарпатті чи містечку на Кіровоградщині, у Львові чи Ніжині, Рівному чи Авдіївці, Калуші чи Харкові, в Ірпені чи Одесі.

Коли наступного ранку ми під’їздили до Лисичанська (до речі, до місцевої дитячої бібліотеки передав свої книжки й „Смолоскип“), над містом світило тепле, явно не лютневе сонце. Побачивши охайні вулиці, дітей‚ що йшли за руки з мамами, собак зі своїми господарями і автомобілі з українськими номерами, надзвичайно важко було повірити в те, що у ХХІ ст., в час‚ коли так стрімко розвиваються технології, наука, спрощується доступ до цього всього, навіть у такій державі, як наша, могло відбуватися таке звірство. Історії про те як гинули люди під час окупації і звільнення міста з вуст очевидців заганяли в ступор.

На останній зустрічі в Лисичанській бібліотеці для дітей, на відміну від попередніх, мені особисто стало надзвичайно важко говорити. Не знаю, чому саме тоді й саме там, я вирішив трохи більше заглибитись у себе і спробувати знайти правильні пояснення. Та після сотні запитань від активних дітей з Луганська, Донецька та інших територій, які в той чи інший час були чи є окупованими, але які ідентифікували себе як українців, я почав оговтуватись. Такої сильної, нестримної, зацікавленої і „голодної“ до знань, маленької чи то пак молодої України досі я не бачив ніде. Тоді ж у мене розвіявся останній роздутий стереотип, що на сході всі розмовляють російською мовою. Діти, котрі того дня, вкотре повернули мені і моїй друзям віру в наше майбутнє, розмовляли з нами українською, набагато кращою‚ ніж на тій самій західній Україні, чи в україномовних середовищах Києва або Івано-Франківська.

Я побачив у цій молоді тих‚ хто відбудує культурну, багату, живу, надзвичайну Україну. Ту, за яку померли люди на Майдані під час Революції Гідности. Ту‚ за яку злягли тисячі солдатів на східньому фронті. Я побачив там надію.

В пам’яті залишилось дуже багато не сказаного тут. Багато діялогів, ситуацій, дитячої щирости, дорослої підтримки. В серці загорівся вогонь з іскри‚ яку я носив у собі від народження.

Коментарі закриті.