Минає різдвяний час. Час, в якому так весело жили наші люди на своїх землях‚ як багатьом здається, відійшов в забуття, усе‚ надбане предками пропало. Буває, пригадую слова мого покійного тата про його дитячі роки, про його молодість в рідному Улючі‚ коли він дитиною ходив „полазником“ від сусіда до сусіда з віншуваннями.
Нашого Улюча давно нема. Улюч перестав існувати у 1946 році, коли польське військо спалило його. Нині є село з невеликою кількістю хат і жителів, але воно нині не наше. Усе ж я заохочую всіх відвідати цю землю, наше рідне Надсяння.
Коли будете їхати від Доброї, праворуч вітатимуть і кланятимуться гори – Дівина, Дубник і Сторожиска. На Дубнику вітатиме вас стара, дерев’яна церковця, якій минуло 500 років. Біля неї стоїть високий хрест, якого поставили колишні жителі Улюча в час Першого з’їзду улючан. Хрест присвячений 1000-річчю хрещення Руси-України. А під хрестом поклали тоді пам’ятну дошку‚ присвячену о. Михайлові Вербицькому, авторові гимну „Ще не вмерла Україна“.
Ліворуч, між вербами, вітатиме всіх відвічний Сян.
З виселених у той час близько 150 тис. наших людей, на нинішній день нашими залишилося п’ята частина. Більшість вросла в чужину і пропала для нашого народу. Минають роки, а нас стає менше і менше. Болюча дійсність.
Здавалося, що все наше тут‚ у Польщі‚ якщо не пропало, то незабаром пропаде. А воно так не є. Недавно одержав я листа від Софії і Ярослава Холявків з Сянока. В конверті‚ крім листа, були світлини вертепів і „полазників“‚ які завжди відвідують у різдвяний час хату Холявків. Мені легше стало на серці, коли прочитав листа і побачив ці знімки. Ні, ми ще зовсім не пропали.
А це між іншими завдяки таким родинам, як родини Холявків, Ярих, Рейтів чи Юрчишинів. У тих родинах, а і в багатьох інших‚ зберігають рідне і хоронять його від забуття. Треба про наші традиції говорити і писати. Може це пригадає і породить любов до нашого минулого серед молодого покоління також в інших селах і містах, де живуть ще наші люди.
Зелена Ґура‚ Польща