Багато хто з політв’язнів і дисидентів мали справу зі слідчим на ім’я Микола Кольчик. Про нього писав Данило Шумук у книзі „За східним обрієм“. Вдруге арештували Д. Шумука в 1957 році, після відбуття 12 років каторги. Засудили на 10 років. За згадану книжку спогадів у 1972 році додали ще 10 років особливого (камерного) режиму. Загальний його „стаж“ – 42 з половиною роки неволі. „Міжнародна амнестія“ визнала його найдовголітнішим у світі політв’язнем. Помер Д. Шумук у Красноармійську на Донеччині 21 травня 2004 року на 90-му році життя.
Про один з допитів у Луцьку на початку 1958 року Д. Шумук писав: „В кабінеті сидів капітан, а біля другого столу – лейтенант. Капітан сказав: „Я буду вашим слідчим, моє прізвище Матвієнко, а це молодший лейтенант Кольчик, буде в нас секретарем“.
М. Кольчик допитував у 1965-1966 роках учителя Дмитра Іващенка у справі Валентина Мороза. Арештант дістав два роки ув’язнення за читання книжок Івана Кошелівця та Богдана Кравціва. В. Мороза слідчий М. Кольчик довів до тяжкого фізичного стану. Він був свідком побачень Раїси Мороз з чоловіком. Вона розповідала: „Він доводив мене до втрати свідомости. Після розмови з ним і після обшуку тричі до мене сусідка викликала швидку допомогу“. Через дев’ять місяців після звільнення, 1 червня 1970 року, В. Мороз удруге був заарештований і засуджений з визнанням особливо небезпечним рецидивістом. М. Кольчик зловтішався: „Раїсо Василівно, ви все звертаєте на нас. А якщо з вами щось станеться, то ви також нас звинуватите?“ Вона сказала: „Вб’ють, чи що?“ А він: „Ні, так трошки щось станеться з вами“. На другий день їй попав камінь під око, потім побили вікна їй та сусідкам. Почалися переслідування, страшний тиск. Викликали на допити. Сина зробили порушником, взяли його на облік у міліцію. Нібито він украв у начальника міліції велосипед. Не вдався їм цей сценарій, бо він таки купив велосипед за три рублі.
Тим часом М. Кольчик під час слідства у справах провідних шістдесятників шукав „покаянців“ з гучними іменами. Узявся за племінницю Михайла Коцюбинського – Михайлину і онуку Івана Франка – Зінаїду.
Михайлина Коцюбинська
Ось що розповідала М. Коцюбинська: „Мене завели до кімнати, в якій на мене вже чекала Зіновія Франко. Вона кинулася до мене з відкритими обіймами. Я обмежилася якимось невиразним жестом. Там був присутній слідчий Микола Кольчик, той самий, який „обробляв“ Івана Дзюбу. Я знала його ще з університетських часів, він був моїм ровесником, вивчав юриспруденцію, й наші портрети на дошці пошани завжди висіли поряд. Кольчик почав: „Тоді-то й тоді у вашій квартирі Зіновія Франко передала Андрієві Куримському „Український вісник“. Я на це: „Ви запитували мене про це десятки разів, і я десятки разів відповідала на це питання й відповім іще раз: нічого подібного я не пам’ятаю“. На це Кольчик: „А Зіновія Тарасівна стверджує зворотнє“. Кольчик говорить, а Франко мовчить, дедалі більше внутрішньо напружуючись. Хвилину Кольчик дивився на неї з очікуванням, нарешті рикнув: „Ну, Тарасівно!“. Франко почала щось швидко говорити. Ситуація жахлива. Так ламали людей“.
З видушеною М. Кольчиком „покаянною“ заявою З. Франко виступила навесні 1972 року на телевізії. Сказала, зокрема, що намагалася передати за кордон через Ярослава Добоша „один антирадянський документ“. Це була фотоплівка „Словника рим української мови“. Словник уже тоді мав рекомендації кількох катедр до друку. „Антирадянським“ він був лише тому, що його уклав політв’язень Святослав Караванський.
У 1972-1973 роках М. Кольчик успішно „працював“ з Іваном Дзюбою, результатом чого стала покаянна заява, яка завдала великого смутку українському суспільству, особливо ж політв’язням. Опублікована та заява 9 листопада 1973 року в газеті „Літературна Україна“.
Історик Юрій Шаповал пише, що М. Кольчик грав у справі І. Дзюби ролю „доброго слідчого“. А був ще „злий“ – спеціяльно викликаний з Тернопільської области старший слідчий у особливо важливих справах майор Григорій Бідьовка, який вів справу Миколи Коца в 1967 році, Левка Горохівського в 1969 році та Миколи Горбаля в 1970 році. М. Горбаль, уже будучи народним депутатом України, зустрівся якось з Г. Бідьовкою і доброзичливо запропонував разом написати книжку. „Я ж не письменник“, – відмовився слідчий.
Може, нащадки згаданих і не згаданих тут слідчих виросли на добрих харчах добропорядними громадянами і їм прикро буде, якщо на них киватимуть головами і показуватимуть пальцями. Та мусять знати, що Господь карає гріхи батьків у дітях, внуках і правнуках аж до третього і четвертого роду. Але він і милує батьків за молитви й доброчесність дітей їхніх, внуків і правнуків.
Шлях до покаяння нікому не заборонений.
Харків