В останні два роки‚ може‚ вперше за всю чвертьвікову історію української незалежности‚ наша культура заговорила власним голосом – як чинник національного самоствердження України.
Культурна політика в наших умовах ведення війни (яку вперто називають АТО, гібридною та іншою маячнею) – це те ж саме волонтерство. Жертовне й відповідальне, з ризиком будь-якої миті втратити все, натомість одержати безліч проблем. Останнім часом з уст провладних політиків можна почути тезу про те, що добровольці нині вже не потрібні, що вони вже свою місію виконали. Культурна політика – річ в нашій державі невидима й неосяжна. Міністер культури запевняє, що все буде в нас добре. Збільшиться фінансування на таку потрібну справу, як кінематограф, на книговидання тощо.
Нібито формально є розуміння важливости гуманітарної політики в умовах ведення війни з російським окупантом. Якщо ж поглянути на ситуацію зблизька, то у гуманітарній політиці спостерігаємо суттєві прогалини. Звісно, йдеться не лише про те, що є труднощі з матеріяльним забезпеченням, що їх мужньо долають добровольці. Суттєвим недоліком залишається брак необхідної інформації з цивільного й політичного життя, люди на передовій перебувають у своєрідному інформаційному вакуумі.
Для того, щоб культура стала нашим другим потужним фронтом, самих лише зусиль волонтерів не досить. Адже бути сильним на цьому фронті означає бути готовим до перемоги з ворогом. Звісно, якщо запитати у чинного Міністра культури про ролю культури у перемозі над ворогом, ми не почуємо чогось незвичного. Так, нам підтвердять, що перемога в інформаційній війні набагато важливіша за дипломатичні перемоги або безкінечні політичні змагання. Проте факти – уперта річ – говорять нам про цілком протилежні речі. Про те, що насправді жодного „інформаційного прориву“ на сході країни не спостерігається. Натомість, інформація про усілякі „еленери“ та „денеери“ – у необмеженій кількості.
Покищо речниками культурних ініціятив виступають знов таки волонтери, які працюють на культурному фронті. Отже, без розуміння того, що культура – наш другий фронт – годі говорити про малі й великі перемоги. Як відомо, останні постають з перших. Бути сильним на нашому культурному фронті означає бути готовим до великих перемог. Про це говорять музиканти, художники, письменники. З останніми взагалі дуже складно. Вони ніби є, присутні у гуманітарному просторі, проте вперто іґноруються державою.
Нещодавно мені довелося рецензувати твір десятиклясниці Богуславської школи Мирослави Терещенко. Вразила зрілість та мудрість зовсім юної школярки. Мирослава Терещенко проаналізувала новели з книги „Евромайдан: хроніка в новелах“. Висновки школярки гідні того, аби до неї прислухалися: „Евромайдан – те, що вже відбулося і фактично завершилось, але все ще тяжко говорити про ті події, що змусили одних змінити свої погляди, а інших – віддати своє життя за волю та незалежність мільйонів. Також морально нестерпно писати і усвідомлювати це все, але це потрібно робити. Під час спілкування з авторами я дізналася: вони писали про те, що самі пережили‚ і не хотіли замовчувати події, які всі іґнорували до того часу, поки це не стало головною темою в Україні. На мою думку, тема, яку я обрала, є насправді найактуальнішою, якщо дивитись на неї крізь призму сучасности. Адже зараз багато істориків вивчають Революцію Гідности, шукаючи якісь приховані факти. Проте ці коштовні знахідки завжди знаходяться поряд. Так от, чому ж літературознавці ще не досліджують літературу, яка описує події Евромайдану? Саме вона містить ту незриму правду, фільтровану емоціями і переживаннями авторів“.
Кажуть, коли говорять гармати, музи мовчать. В Україні події на Майдані стали революцією духу, музи не мовчали, а намагалися встановити події оперативно, подаючи інформацію з перших вуст. В українській літературі саме завдяки Революції Гідности вибухнула література „nonfiction“. Сплав документалістики, журналістика, ця так звана „диктофонна“ література з’являється на виклики часу. Критики наголошують, що Нобелівське лавреатство Світлани Алексієвич – свідчення того, що твори, написані в жанрі „nonfiction“, фактично визнані як явище високої художньої літератури.
Події на Майдані спричинилися до появи таких книжок, як „Літопис самовидців: дев’ять місяців українського спротиву“ Оксани Забужко, „Евромайдан: хроніка відчуттів“, книга-реквієм „Небесна сотня“ Романа Савчака. Щодо появи літератури „nonfiction“, письменниця О. Забужко сказала так: „Якщо ви чекаєте великих художніх книжок, романів тощо, то, повірте, нічого серйозного не побачите зараз, крім документалістики. Такі події вже наступне покоління осмислює“.
У піснях відомих українських виконавців усе частіше звучить тема війни. Відомою є композиція Анастасії Приходько та Микити Рубченка „Герої не вмирають“. Митцсі виїжджали з концертами на передову лінію, підтримуючи українських героїв в найтяжчі хвилини. Сестри Тельнюк та група „Kozak System“ написали кліп „Повертайся живим“. Група „Тартак“ створила нове відео на пісню „Висота“ („Ніхто, крім нас“).
Не залишилися осторонь українські мистці, представивши численні мистецькі роботи на українських та зарубіжних форумах. Твори українських мистців, представлені на фестивалі сучасного мистецтва „Passion For Freedom” у Лондоні, відображають російську аґресію проти України – анексію Криму, війну на Донбасі та незаконне утримання українців у Росії.
І знову про письменників-волонтерів. Поетеса з Хмельницького Оксана Романів майже рік була на передовій лінії як лікар 1-го добровольчого шпиталю ім. Миколи Пирогова. Фізична обмеженість не заважає поетесі Оксані Радушинській теж бути на передовій. На передовій волонтерській. Організувала й очолила „Подільську мистецьку сотню“. Завдяки зусиллям О. Радушинської для українських вояків збиралася численна матеріяльна допомога, а ще ж на її плечі лягли організаційні питання, пов’язані з виступами мистців не лише у шпиталях, а й на передовій лінії.
А що ж провладні політики? Яким є їхнє ставлення до поетів, письменників-волонтерів? А ніяке. Цілковите іґнорування.
Як слушно зауважує голова Хмельницької обласної письменницької організації Василь Горбатюк‚ „перемога виковується, утверджується нашими воїнами, волонтерами. І… мнеться, жмакається, слиниться владою“.
Як зазначив голова Національної Спілки письменників Михайло Сидоржевський, „нині в деяких середовищах говорити про підтримку національної культури вважається – в кращому разі – ознакою поганого тону. В гіршому – це нібито свідчить про культурну відсталість і неспроможність мислити категоріями модерного XXI ст. з його філософією ринку, принадности й успіху. А господарі деяких високих кабінетів вважають національні творчі спілки продуктами сталінської епохи, які мають померти голодною смертю“.
Звісно, до сучасних творчих спілок може бути багато претензій. Без сумніву, вони потребують оновлення, наповнення конкретними справами і якісним змістом. Утім, ніхто не буде заперечувати, що волонтерська робота письменників свідчить про те, що творчі спілки потрібні суспільству. Зрештою, творчі організації існують в усіх европейських країнах. У багатьох з них – декілька.
А у Словаччині і Швеції існують не лише письменницькі організації, а й літературні фонди. До прикладу, у Франції діють дві громадські письменницькі організації, які фінансуються з державного бюджету. На Спілку письменників Румунії витрачається більше грошей, ніж українська держава витрачає на всю культуру. У Словаччині письменник може звернутися до літературного фонду, взяти на рік гроші і протягом року писати роман. І не жебрати по скоробагатьках, як це змушений робити український письменник в рідній окраденій державі.
Нині письменники написали чимало творів про героїв війни з московським окупантом, проте оприлюднити їх можуть лише поодинокі щасливці. У шухлядах припадають пилом рукописи, вкрай важливі у наш час безкомпромісної боротьби з московським ворогом. А хіба не на часі вихід антології „Крим, який ми любимо“, що її плянувала видати у 2015 році упорядник видання, старший науковий співробітник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка Людмила Тарнашинська? Причина банальна – брак грошей.
Словом‚ кожен займається своєю справою: владці безбожно намагаються докрадати Україну; добровольці – рятувати, примудряючись допомагати захисникам України. Гуманітарна політика, яка мала б бути стратегічним чинником національної безпеки, лишається на марґінесі.
Наталія Осипчук – письменниця, член Національної Спілки письмеників України, Київ.