3 грудня минуло 120 років відтоді, як у Лохвиці, в родині священика з німецьким етнічним корінням, народився Кость Штепа – український історик-візантист, науковий дослідник і викладач історії, етноґраф, від 1927 року – професор, декан історичного факультету Київського університету (1934-1941), ректор цього університету у 1941-1942 роках.
Спочатку він навчався в Полтавській духовній семінарії, а згодом, від 1915 року, на історико-філологічному факультеті Петербурзького університету. З другого курсу університету перейшов до військового училища, брав участь у Першій світовій війні. У 1920-1921 роках К. Штепа учителював у місті Ромни, потім переїхав до Ніжина, де продовжив навчання в Інституті народної освіти, який закінчив з відзнакою.
К. Штепа досконало володів німецькою мовою, добре знав давньогрецьку, французьку та англійську мови. Докторську дисертацію захистив восени 1927 року в Одесі. У Ніжині К. Штепа викладав майже 10 років, двічі обирався деканом факультету соціяльного виховання, від 1930 року став завідувачем катедри історії стародавнього світу і середніх віків Київського університету, одночасно – старшим науковим співробітником Академії Наук Української РСР, а від 1931 року – головою Комісії з історії Візантії.
На початку 1930-их років К. Штепа фактично очолював в Україні усю роботу в царині орієнталістики. 13 лютого 1934 року К. Штепа був переведений до новоствореного Історико-археологічного інституту, де працював до 21 листопада 1934 pоку, коли цей інститут було ліквідовано. Науковець був заарештований 18 березня 1938 року і упродовж 1938-1939 років перебував під слідством з звинуваченням в українському буржуазному націоналізмі та зв’язках з чужинською розвідкою.
Через шість місяців ув’язнення визнав себе винним у тому, що учасники націоналістичної організації плянували повстання в Києві і вбивство Сталіна. Собі відводив ролю керівника терористичної групи. Після несподіваного звільнення йому повернули професорське звання та посаду завідувача катедри стародавньої історії Київського університету.
В часі Другої світової війни К. Штепа перебував в окупованому Києві. Після створення Київської міської управи він був затверджений на посаді завідувача відділом культури та освіти й зміг налагодити роботу. На цій посаді він сприяв розвиткові архівної справи, відкриттю Української Академії Наук, функціонуванню видавництва „Школа“, створенню Всеукраїнської учительської спілки. Чимало зусиль докладав для відновлення роботи Київського університету, більшість викладачів і студентів якого разом з матеріяльною базою було евакуйовано до Казахстану. У листопаді 1941 року К. Штепа був призначений ректором університету. До певної міри в університеті вдалося проводити курс українського національно-визвольного руху. Проте розгорнути й налагодити функціонування університету в повному обсязі не вдалось і згодом його закрили.
В часі німецької окупації К. Штепа редаґував українську газету „Нове українське слово“, працював науковим консультантом Музею-архіву перехідної доби Києва. 1943 року він назавжди залишив Київ. На еміґрації у Німеччині очолював редакцію російськомовного журналу „На досуге“, розрахованого переважно на примусово вивезених до Німеччини осіб, викладав російську мову й літературу в американській армійській школі
Від 1952 року К. Штепа мешкав у США, співробітничав з Американською комісією за визволення, радіостанцією „Свобода“, відновив дослідницьку роботу. 20 серпня 1948 року МҐБ СРСР оголосив розшук К. Штепи, проте 27 лютого 1956 року постановою КҐБ при Раді міністрів УРСР розшук було припинено, хоча його місце перебування було відоме. Помер К. Штепа 19 листопада 1958 року у Ню-Йорку.
Син К. Штепи Еразм (1925-2008) у 1944 році був призваний до Вермахту, потрапив у полон, був засуджений до 20 років ув’язнення. Після звільнення отримав педагогічну освіту, викладав німецьку мову, був перекладачем. Провів останні роки життя і помер в Фрідріхсґафені (Німеччина). Дочка Аґлая, в заміжжі Ґорман (1924-2013), працювала професором у коледжі, в подальшому, до кінця життя, жила в Ґалфпорті, Фльорида.
Спогади К. і Е. Штепів передмовлюються вступними нарисами А. Ґорман (Штепи) „Інша сторона медалі“. У книгу також включені в перекладі російською мовою два уривки з її неопублікованого рукопису під наголовком „My Story“ і „Це було в Києві“, які вперше опубліковані в ню-йоркській газеті „Новое русское слово“ у 1967 році. Вона була авторкою цікавих спогадів про своє життя в СРСР, Німеччині та США‚ зуміла виховати і поставити на ноги шістьох дітей.
У праці „Єжовщина“ К. Штепа зазначав: „З яких би людей не складався наш народ, для нього не закритий, не може бути закритий шлях до порятунку, який може бути пройдений, ціною великих і страшних спокутних жертв. Чимало їх вже принесено. Чимало залишається їх і попереду. Але скільки б їх не було, всі вони розчиняються в тій найбільшій жертві, яка була принесена на Голгофі – за всіх однаково: за байдужих, за тих, що відрікаються та глумляться, за зрадників, за ганьбителів і гонителів“.
Лохвиця, Полтавська область