ТОРОНТО. – 3 грудня 2016 року в Інституті св. Володимира відбулася традиційна конференція Наукового Товариства ім. Шевченка (НТШ) в Канаді, присвячена 125-літтю поселення українців в цій країні. Було представлено у трьох сесіях дослідження науковців з Торонто, Сейнт-Кетеринс, Едмонтону і Вініпеґу. Привітала присутніх президент НТШ д-р Дарія Даревич, вступне слово виголосила голова організаційного комітету конференції Ірина Микитюк.
Першу сесію, яку вів Мирослав Іваник, відкрила Любов Василів-Базюк доповіддю „Головні хвилі еміґрації до Канади та розвиток політичної діяспори”. Коротко описавши початки переселення українців наприкінці ХІХ ст. та закладення ними перших релігійних, освітніх, громадських установ, доповідач зосередилася на 1920-их роках, коли до Канади приїхали військові Української Галицької Армії і Української Народної Республіки, а особливо на 1940-их роках, коли прибула велика хвиля українців з таборів переміщених осіб, тобто, коли еміґрація набула політичного характеру.
Л. Василів-Базюк розповіла про велику ролю о. д-ра Василя Кушніра, о. д-ра Семена Савчука, сенатора Антіна Глинки та полковника Богдана Панчука, що обороняли українців-патріотів від більшовицьких звинувачень у співрбітництві з нацистами та докладали великих зусиль, щоб сотні тисяч українців були прийняті в Канаді.
Власне, на період по Другій світовій війні припадає найбільший розвій громадського, політичного, освітнього, наукового та культурного життя української спільноти в Канаді, коли постали молодіжні організації, були створені Світовий Конґрес Вільних Українців (СКВУ), численні кооперативні банки та кредитові спілки, товариства інженерів, лікарів, правників, журналістів, мистців, літераторів, НТШ та інші. Українська політична діяспора сьогодні високо цінується в Канаді. Однак, нинішні осягнення, підкреслила доповідач, ми завдячуємо нашим піонерам, їхній відвазі і невтомній праці.
Дві наступні доповіді були присвячені визначним представникам української діяспори в Канаді.
Д-р Валерій Полковський (Едмонтон) висвітлив головні аспекти діяльности Петра Саварина, який у своїй праці досягнув великих здобутків як у загальноканадському так і українському середовищах. Успішний адвокат, він був активним членом Консервативної партії в Альберті, обраний до дирекції, став її президентом. Як українець, брав активну участь в її численних організаціях, а з 1983 по 1988 рік очолював СКВУ.
Та чи не найбільша заслуга П. Саварина – у сприянні запровадженню українсько-англійської шкільної програми в Альберті, у заснуванні Канадського Інституту Українських Студій та Канадської Фундації Українських Студій, вершиною діяльності яких стало видання п’ятитомної англомовної „Енциклопедії України“. П. Саварин був членом управи Альбертського університету та сенатором, а від 1982 по 1986 рік – і його канцлером. За видатні заслуги він нагороджений Орденом Канади та удостоєний звання почесного доктора Альбертського університету.
Доповідь Богдани Фуртак була присвячена Ірені Книш (1909-2006), її громадській діяльності, журналістській та письменницькій праці. І. Книш прибула до Канади в 1950 році, у Торонто активно дописувала до численних україномовних газет про визначних українських українських жінок. Пізніше свої публіцистичні нариси вона видала кількома книжками. Серед них – „Смолоскип у темряві” про Наталю Кобринську і початки українського жіночого руху, „Три ровесниці” про Уляну Кравченко, Марію Башкірцеву і Марію Заньковецьку‚ „Іван Франко та рівноправність жінки”, книга спогадів „Незабутня Ольга Басараб” та багато інших. Її публіцистика завжди вирізнялася ясністю і переконливістю мови, логічністю викладу і солідним фактологічним матеріялом.
Друга сесія (її провадила Ксеня Кебудзинська) відкрилася доповіддю Михайла Траф’яка (Торонто) „Українська література в Канаді на сучасному етапі: поезія, проза, англомовна творчість”. У стислому огляді майже 120-літньої історії розвитку української еміґрантської літератури в Канаді доповідач виділив чотири періоди: перший, що почався з 1897 року та відзначався фолкльорними і релігійними мотивами; міжвоєнний, коли сформувалася архетипна еміґраційна повість; повоєнний, найбільш інтелектуально потужний, коли до Канади приїхало понад 100 письменників з України та надзвичайно збагатилася палітра жанрів, стилів і напрямків; врешті, сучасний, коли розвиток літератури вступив у нову, трансформаційну фазу.
М. Траф’як закінчив свій виступ оптимістичним висновком про не відмирання української еміґрантської літератури в Канаді, а її трансформацію: навіть в англомовній творчості на українські теми зберігається духовна спадщина українців.
Доповідь д-ра Томаса Приймака (Торонто) була виголошена англійською мовою і мала назву „Ukrainian DP Folklore: A Neglected Legacy”. Д-р Т. Приймак звернув увагу присутніх на те, що переважна більшість існуючих досліджень фолкльору українських еміґрантів відноситься до періоду перед Першою світовою війною. Тим не менше, вивчення фолкльору по Другій світовій війні заслуговує також на пильну увагу дослідників, оскільки він відбиває значні зміни у побуті, життєвому досвіді, ментальності українців. Зокрема, на відміну від піонерів, що оселялися на незайманих землях і перетворювали їх на успішні фарми, наступні еміґранти селилися переважно в містах, а їхній міський фолкльор набував інших форм і жанрів. Так, виникають численні поговірки, приповідки, прислів’я, анекдоти, що сповнені їдкої сатири на сталінський режим та совєтську окупаційну владу в Україні. Т. Приймак навів кілька типових прикладів таких примовок, які він дотепно переклав англійською мовою. Деякі з них він записав ще у 1970-их роках, коли студіював в Торонтському університеті: „Ні корови, ні свині, тільки Сталін на cтіні“, чи „Нема хліба, ані сала, бо совєцька власть настала“. На думку д-ра Т. Приймака, фолкльорна творчість покоління політичної еміґрації, що масово приїхала до Канади після Другої світової війни, незаслужено занедбана і повинна стати предметом вивчення сучасних дослідників.
Цікаву сторінку минулого Канади висвітлив проф. Богдан Небесьо (Сейнт-Кетеринс) у доповіді „National Film Board of Canada та українці під час Другої світової війни”. Національна рада кіно Канади, що на зміну урядовому відділу кіно була створена 1939 року, відіграла велику пропаґандистську ролю під час Другої світової війни та випустила близько 500 фільмів з цією метою. Першим її директором став засновник документального кіно в Англії та й в усьому світі Джон Ґрірсон (по війні його звинувачували в шпигунських зв’язках з СРСР).
Оскільки українці в той час складали другу після німців етнічну групу в Канаді (майже 306 тис. осіб), Рада приділяла їм велику увагу і зняла три документальні стрічки, що відображали життя, побут і культуру канадських українців. Так, 1942 року вийшов фільм „Українські зимові свята”, а 1943 року – „Український танок” і „Нова батьківщина на Заході” (New Home in the West). Про те, що цим фільмам приділялося велику увагу, свідчить той факт, що всі вони були зняті в кольорі – на той час дуже коштовна річ. На жаль, на ролю режисера перших двох фільмів була запрошена Лора Бовлтон, етномузиколог і орнітолог, що не мала жодного досвіду в ділянці кіно, тому стрічки є низької якости. Третій фільм, який зняв Далас Джонс, справляє краще враження. Ці документальні стрічки показували перед початком художніх фільмів з виразною пропаґандистською метою: вони закликали українських хлопців вступати до канадської армії.
Доповідь проф. Мирослава Шкандрія (Вініпеґ) була присвячена мистецтву Романа Коваля. Живописець, скульптор, вітражист та майстер мозаїки Р. Коваль зробив величезний внесок у розвиток культури західної Канади, та, на жаль, покищо немає жодного дослідження про нього англійською мовою. Він народився в 1920 році в галицькому селі, і, як і тисячі його співвітчизників, під час війни опинився в Німеччині. Власне там, в таборах, він навчався у Сергія Литвиненка та Едварда Козака. По приїзді до Канади працював в крамниці Hudson Bay і там почав продавати свої керамічні скульптурки, серед яких великий успіх мав „Козак Мамай”.
Як майстер монументальної скульптури, Р. Коваль залишив багато визначних пам’ятників у провінціях західної Канади.
Однак, мабуть, найбільше уславився він своїми церковними вітражами та мозаїками, що справді модернізували давню візантійську традицію та гармонізували її з сучасним архітектурним простором. Ці чудові твори мистця можна побачити в багатьох церквах Манітоби, Cаскачевану та Альберти, зокрема, у монастирі Сестер Служебниць в Мондер (Альберта), Українській католицькій церкві Богородиці в Мавнтен Лейк (Манітоба), а особливо у церквах Вініпеґу: церкві Покрови, церкві св. Андрея, та церкві св. Михаїла, де весь величний ансамбль внутрішньої оздоби був створений Р. Ковалем. Він не малював на склі: він творив вітражі з комбінацій різнокольорового скла. Його композиції випромінюють оптимізм, любов і великодушне розуміння людської природи.
На жаль, зазначив проф. М. Шкандрій, доля приватної колекції мистця, що по його смерті зберігається у його вдови, знаходиться під загрозою: досі не знайшлося організації, яка б зайнялася її збереженням та відкриттям для широкої публіки.
Доповідь „Українська душа Василя Курилика” Христі Стоділки-Цурковської була присвячена питанню української ідентичности самобутнього канадського художника. Незважаючи на загальноканадське визнання, В. Курилик ніколи не зрікався свого українського коріння.
Завершила конференцію Галина Костюк доповіддю „Кланялися вам три України – Василя Софронова-Левицького та Мирона Левицького”. В. Софронів-Левицький був письменником, перекладачем, журналістом, громадським діячем, що розпочав діяльність у міжвоєнному Львові, а як журналіст-публіцист найповніше проявив себе вже в Торонто, де дописував до газети „Новий Шлях” в 1960-1970-их роках. Власне, для читачів „Нового Шляху” написав він серію репортажів про українців Юґославії, Чехословаччини та Польщі, яку під назвою „Кланялися вам три України” видав пізніше окремою книжкою. Його документальні зарисовки відрізняються тонкою спостережливістю, майстерністю викладу, дотепністю та гумором, а водночас болем за долю українських меншин в країнах комуністичного режиму.
Титульну сторінку до цієї книги, як і до двох інших книг В. Софронова-Левицького, створив відомий графік М. Левицький – майстер лінії, естетика якого закорінена в найкращих традиціях українського орнаментального мистецтва. Три стилізовані квітки у горішній частині обкладинки (символ трьох Україн?) доповнені в долішній частині стеблами та листям. Біле тло увиразнює червону та рожеву барву делікатного рослинного орнаменту.
Книга „Кланялися вам три України” є не лише промовистим свідченням свого часу, а й талановитим витвором співпраці двох українських майстрів – письменника і художника.
Конференція викликала значний інтерес у слухачів, які мали до доповідачів багато запитань і з зацікавленням оглянули виставку мистецьких праць В. Курилика та книжок українсько-канадських письменників, організовану Галиною Остапчук і М. Траф’яком.