Учасники конференції – а це були переважно фахові історики різних поколінь, філософи, публіцисти – наголосили, що поява друком корпусу найважливіших праць М. Міхновського є дуже важливим саме сьогодні. Адже за життя М. Міхновського його ідеї та гасла були не надто добре зрозумілі для українського суспільства, та й воно не дуже уважно їх сприйняло. Тож цікаво пересвідчитися з теперішньої історичної перспективи на його праці та діяльність, переосмислити їх на відстані, задуматися над тим, яку ролю вони відіграли в українській думці та українській політиці.
Книга містить текст брошури „Самостійна Україна“, авторські листи, відозви, програми, публікації з часописів „Самостійна Україна“, „Запоріжжє“, „Слобожанщина“, „Саніп“, а також статті різних авторів про життєвий і творчий шлях М. Міхновського.
Доповідачі на конференції (зліва): Валентин Кавунник, Григорій Стариков, Ростислав Семків (директор видавництва „Смолоскип“), Ігор Гирич, Георгій Папакін, Федір Турченко, Юрій Шаповал, Віталій Пономарьов, Едуард Андрющенко. (Фото: „Смолоскип“)
Одним з ключових виступів на конференції була доповідь доктора історичних наук Ігоря Гирича (Інститут української археографії та джерелознавства ім. Михайла Грушевського) „Микола Міхновський та національно-демократичний напрям українського руху“. Взаємини „радикального самостійника“ з „поміркованими федералістами“, як знаємо з історії, були вельми гострі, часом і конфліктні, однак історик вирішив подивитися на ці стосунки глибше.
„Усе, що ми знаємо сьогодні про Міхновського, походить так чи інакше з табору націонал-демократів, а для них Міхновський був вічним жупелом, – зазначив І. Гирич. – А, на жаль, дуже багато залежить від того, хто пише про людину. Самостійництво – це був абсолютний марґінес тодішньої суспільної думки. І першою причиною неґативного ставлення до Міхновського було якраз те, що він казав речі, абсолютно непопулярні в суспільстві. І в спогадах Лотоцького, Єфремова, Грушевського Микола Міхновський постає як людина честолюбна, самозакохана, людина більше слова, ніж справи“.
Радикалізм М. Міхновського І. Гирич певною мірою пов’язав із соціяльним походженням діяча. Що ж до персонального досвіду, тут він трактує його як вихованця Олександра Кониського. Не в усьому він був радикалом, шукав і компромісних, стратегічних підходів. Так, після 1904 року, коли націонал-демократичне середовище виразно полівішало, він заснував Українську Народну Партію і став розбудовувати праву політичну силу. Пропонував домовлятися з російськими силами – з російськими правими і землевласниками. Позиція, яка, звичайно, не знайшла підтримки в українському суспільстві. Хоча щось подібне намагався робити В’ячеслав Липинський, орієнтуючись на полонізовані прошарки Правобережжя, а М. Міхновський більше орієнтувався на Гетьманщину, Слобожанщину, де сильніші були проросійські та російсько-культурні позиції. М. Міхновський завжди балянсував між націоналістичною максимою і федералістичним реалізмом. Він творив правий фланг української політики. М. Міхновський, В. Липинський і Дмитро Донцов багато в чому думали схоже і багато в чому орієнтувалися й на націонал-демократію.
Лінію порівняння М. Міхновського з В. Липинським продовжив філософ і журналіст Віталій Пономарьов (редактор журналу „Генеза“):
„Вони обидва дотримувались ідеї самостійности України тоді, коли це в українському суспільстві видавалося в кращому випадку донкіхотством, а то й політичним божевіллям. Обидва є „культурними героями“, тобто людьми, які дарують щось своїй спільноті. Міхновський подарував ідею політичної незалежности, а Липинський – ідею політичної нації“.
Доктор історичних наук Георгій Папакін (директор Інституту української археографії та джерелознавства) свою доповідь присвятив тому, як перетиналися шляхи М. Міхновського з останнім Гетьманом України Павлом Скоропадським:
„Вони були ровесниками. Мали спільне історичне коріння – походили з козацької старшини, хоча потім, звісно, долі родів розійшлися. Міхновський був у політиці ще в ХІХ ст., Скоропадський ще тоді був поглинений кар’єрою, родиною, господарством і не виходив ні на які політичні ідеї. Політичні погляди Павла Скоропадського почали змінюватися під впливом подій 1905 року і Першої світової війни. Після Лютневої революції він перестав бути монархістом і ніколи ним не був. 1917 року Міхновський свідомо, а Скоропадський більше під дією обставин узялися до українського військового руху. Міхновський був сторонником гетьманату і уважав, що Україні потрібна сильна одноосібна влада як запорука незалежности“.
Виступив на конференції доктор історичних наук Юрій Шаповал (Інститут політичних та етнонаціональних досліджень ім. Івана Кураса). Він зосередився на тих питаннях, які було б цікаво проробити у подальших дослідженнях:
„Міхновський – фігура не лише драматична, а й трагічна. Включно з загибеллю на вулиці Жилянській, яка досі не до кінця зрозуміла. Незрозумілим є багато чого іншого. Скажімо, з книжок, розвідок наших істориків мені не до кінця ясно, яку все-таки ролю він відіграв у становленні націоналістичного руху. Чи перейняв Дмитро Донцов від нього основи націоналістичної ідеї? У чому полягав глибинний розкол між Миколою Міхновським і націонал-демократами на зразок Винниченка або Грушевського? Невже лише в співвідношенні стратегії і тактики?“
Друга частина конференції відбувалась у Будинку Української Центральної Ради (тепер Київський будинок вчителя). Її, певно, найбільш синтетичною доповіддю став виступ доктора історичних наук Федора Турченка (Запорізький національний університет) „Микола Міхновський – постать на тлі доби“. Як видно з назви, в ній подано спробу узагальненої, стратегічної характеристики М. Міхновського. Професор сказав:
„Сьогодні інтерес до постаті Міхновського відчутно зростає. І не лише серед політиків. Наприклад, у 2013 році в селі Турівка на Полтавщині, де він народився, пройшла присвячена йому конференція. Серед підсумкових рекомендацій конференції було – проголосити 2014 рік Роком Миколи Міхновського. Це ж було ще до Майдану. А потім настали всім відомі події, і в 2014 році ідеї та гасла Миколи Міхновського справді здобули неочікувано потужного поширення. Микола Міхновський сприймав Україну цілісно. Від Дону і Кубані до Сяну. Не забував і про Донбас, часто бував там. І, між іншим, попереджав, що там на Україну чекає багато проблем і багато роботи. Чому важлива книжка, що побачила світ у видавництві „Смолоскип“? Микола Міхновський уперше в Наддніпрянській Україні, підросійській, обґрунтував неминучість незалежности України і накреслив шляхи. Був не лише теоретиком, а й практиком. До нього ставилося питання про культурний розвиток, навіть про культурну незалежність, а він пішов далі – незалежність політична. Це перше, в чому є його важливе значення. Він створив першу українську партію. Це був вибух. Вона зруйнувала світ українського народництва і культурництва. Проголосив необхідність політичної боротьби в різних формах, у тому числі і збройної, він це питання чітко поставив – Україна повинна бути самостійна. Люди, виховані у ХІХ ст. на традиціях автономізму, не могли цього зрозуміти. Багато хто вважав його політичним авантюристом. На початку ХХ ст. вони не розуміли: яка самостійність? Де взяти людей, еліту для розбудови держави? Звідки візьметься військо? Але насправді Микола Міхновський мав стратегічне бачення. Першим етапом він бачив відновлення прав, які були в Україні за Переяславською угодою, на ґрунті якого й мала би пізніше постати незалежність“.
Історик Григорій Стариков (Інститут української археографії та джерелознавства) дещо інакше розставив акценти в питанні співвідношення Миколи Міхновського з українською політичною думкою його часу:
„У мене є враження, що Міхновський абсолютно належав своєму часу, бо епохи не змінюються одномоментно. Він був людиною переходової доби, коли доба імперії закінчувалась і починалася доба націоналізму. Ідеї Міхновського тому й лякали як початок нової епохи. По-новому вони опинилися в тренді вже у 1990-их роках, коли в Україні розгорнулися нові пошуки підвалин ідентичности. Тоді, серед іншого, виникла Соціял-національна партія України, яка потім перетворилася на Всеукраїнське об’єднання „Свобода“, а коли від „Свободи“ відкололося молодіжне крило „Патріот України“, вона втратила й свій серйозний ідеологічний складник. Саме тому на Майдані 2013-2014 років політичну нішу, яку з ідеї мала би посідати „Свобода“, посів „Правий сектор“ – „Свобода“ не зуміла послідовно втілювати власні радикальні гасла. А пізніше, потрапивши на короткий час до влади, ця партія показала себе не так націоналістичною, як націонал-демократичною. Що ж до „Правого сектора“ – це типовий тимчасовий конґльомерат дуже різних організацій, тому і не можна ставити питання про їхню ідеологію. А от „Патріот України“ залишається суто ідеологічною силою. Але тут виникає інше питання: вони й досі орієнтуються на ідеї Миколи Міхновського та Дмитра Донцова. А де ж нові яскраві націоналістичні ідеологи?“
Так розмова про життя і діяльність видатного українського політика і мислителя М. Міхновського вивела на роздуми про сьогоднішній український політикум. Що ж, це лише зайвий раз свідчить про актуальність постаті М. Міхновського та про важливість історії як академічної науки і як захоплення для розуміння процесів сучасности.
На конференції також виступили Валентин Кавунник (Інститут української археографії та джерелознавства) з доповіддю „Погляди М. Міхновського та Д. Донцова на будівництво національної держави“, Едуард Андрюшенко (Запорізький національний університет) – „М. Міхновський в ідеології і політичці сучасних українських національно-радикальних партій і громадських рухів“.