ТОРОНТО. – 5 грудня 2015 року в Інституті св. Володимира відбулася традиційна щорічна конференція „Члени НТШ в науці”, яка мала дві сесії. Перша була присвячена 150-літтю від народження Митрополита Андрея Шептицького, а друга, загальна, представила праці науковців різних профілів. Усього в конференції виступило сім доповідачів. Головував на першій сесії Евген Ладна, на другій – д-р Даґмара Турчин-Дувірак.
Розпочав першу сесію о. д-р Петро Ґаладза доповіддю „Шептицький і контроверсійні моменти його життя”. Він розглянув нелегкі питання співпраці Митрополита А. Шептицького з нацистським і більшовицьким режимами в роки Другої світової війни. Йдеться передовсім про лист до Адольфа Гітлера від 14 лютого 1942 року, який підписав А. Шептицький разом з Андрієм Мельником та іншими. Це було прохання до німецької влади краще ставитися до українців, яке супроводжувалося запевненнями у найтіснішій співпраці з Німеччиною.
На підставі пізніших документів о. П. Ґаладза доводить, що листа Митрополит А. Шептицький не писав, а готового листа приніс йому на підпис А. Мельник. Не писав він і інших документів, зокрема „Слово Митрополита до духовенства” від 5 липня 1941 року. Це та інші послання були сфабриковані нацистами та їхніми дійсними коляборантами.
Щодо „прорадянського пристосуванства“ Митрополита А. Шептицького в короткий період між радянським „визволенням” Львова влітку 1944 року і його смертю кілька місяців пізніше, то на його прихильніше ставлення до кремлівської влади могла вплинути зміна (очевидно, тимчасова) релігійної політики Москви з метою привернути до себе місцеве населення. Якби Митрополит А. Шептицький прожив трохи довше, то, вважає о. П. Ґаладза, він, напевно, змінив би свою думку щодо більшовицької окупації, так само, як змінив свої погляди стосовно гітлерівської окупації.
У доповіді „Перші релігійні книжки в Західній Україні та їх велике значення для українського народу” Любов Василів-Базюк простежила розвиток писемності в Україні через поширення церковних книг. Поширення християнства супроводжувалося писанням церковних книг, яким займалися ченці в монастирях, а з появою писаного слова з’являлися і перші бібліотеки при монастирях, і перші школи при церквах.
Про високий рівень освіти в Україні свідчать і її освічені князі-правителі. Серед них – Ярослав Осьмомисл та Володимир Василькович: останній сам переписував книги і передав їх монастирям. Внаслідок воєн, ворожих навал, спопеляючих пожеж згоріли тисячі безцінних книг. І все ж такі перлини, як Пересопницьке та Волинське Євангелія, що збереглися до нашого часу, засвідчують високу культуру українського народу та його надзвичайно шанобливе ставлення до Святого Письма і писаного слова.
Завершила першу сесію доповідь Христі Стоділки-Цурковської „Митрополит Шептицький – меценат української культури”. Справді, цілковито справедливим є твердження Іларіона Свєнціцького про те, що за останні 300 років (мабуть, від часів Івана Мазепи) жодна особа не зробила так багато для української культури як Митрополит Андрей. Людина високої культури, він розумівся на мистецтві та безпомилково пізнавав таланти. А. Шептицький одним з перших оцінив красу і мистецьку вартість української стародавньої ікони. Він зібрав чудову колекцію ікон, а потім передав її народу, створивши Національний музей у Львові. За шедевр українського барокового мистецтва Богородчанський іконостас пензля Йова Кондзелевича Митрополит заплатив польській владі 24 тис. золотих.
Завдяки фінансовій підтримці Митрополита Андрея у найкращих европейських малярських школах вивчилася, а потім повернулася в Україну творити національне мистецтво, ціла ґенерація талановитих художників. Саме Митрополит Андрей сприяв переїздові з Кракова до Львова Олекси Новаківського. Для його майстерні та мистецької школи Митрополит придбав будинок поблизу Собору св. Юра. З цієї школи вийшло нове покоління українських мистців, які розвивали українське малярство в Україні і поза її межами.
Другу, загальну, сесію розпочав Мирослав Іваник доповіддю про досвід роботи з документами Другої світової війни в архівах України, Польщі та Канади. Займаючись проблемою переселення українського населення під час війни, він виявив надзвичайно цінні документи, якими перед ним 70 років жоден з професійних істориків не користувався. На жаль, вважає доповідач, серед фахівців переважають так звані „начитані” історики, а не архівісти, які замість того, щоб вивчати першоджерела, переписують один від одного неперевірені відомості, і, таким чином, створюють „мандруючі мотиви”, які насправді не мають під собою фактичної бази.
Як приклад такого мотиву, М. Іваник навів акцію виселення німцями в часі війни поляків з повіту Замостя. За польською історіографією було виселено 110 тис. поляків, а українське населення не чіпали. Більше того, польські історики стверджують, що в акції поряд з німцями брало участь багато українських поліцаїв.
Як показують архівні документи – списки населення сіл повіту, насправді українців виселяли так само, як і поляків, а відсоток українських поліцаїв, що підтримали акцію, був мізерним. Так, наприклад, з села Чесники виселили 1,000 поляків і 787 українців. З тих 81 поліцаїв, що займалися виселенням, лише чотири були українцями.
М. Іваник закликав до серйозного архівного дослідження історії. Лише в такий спосіб можна буде подолати ті неґативні стереотипи щодо українців, які все ще живуть у працях багатьох авторитетних істориків.
В доповіді Олени Сіваченко були представлені результати дослідження мотивації студентів Альбертського університету, що беруть курси україністики. В дослідженні взяли участь 60 студентів, які були поділені на чотири групи. До першої входили ті, що навчаються на курсах української мови, до другої – ті, що відвідують філологічні курси, до третьої – студенти, що брали українські курси раніше, але не продовжили навчання, до четвертої – ті, що цікавляться життям української громади, але українських курсів не беруть. Аналізд опитувань виявила, що основною є мотивація інтеґраційна – бажання вивчати українську мову і культуру з метою збереження культурної спадщини (94 відс. опитуваних мали українське походження) та інтеґрування в українську громаду.
Цікаво, що найвищий рівень незадоволення як навчальним процесом так і власними досягненнями показали студенти першої групи – саме ті, що вивчають українську мову. Серед критичних зауважень – брак розмовної практики, невідповідність програмних матеріялів до того, що насправді цікавить студентів, недиференційованість оцінювання викладачами, які не враховують різний рівень підготування студентів. Дослідження варто продовжити в інших університетах Канади; осмислення їх результатів сприяло б вдосконаленню метод навчання на українознавчих курсах.
Сходознавець Марина Кравець присвятила свою розвідку загадковому музичному інструментові, що згадується в давньоруських літописах як „замарні”, „замарна”, чи „замри” (Михайло Грушевський, зокрема, пише про „замарния писки” в першому томі „Історії України-Руси”). Вона припускає, що йдеться про вузький духовий інструмент з подвійною тростиною арабського походження під назвою зумара або зурна, який проник до Києва.
Остання доповідь, виголошена кінознавцем д-ром Богданом Небесьо, була присвячена нині забутій постаті українського теоретика кіно 1920-их років Леоніда Скрипника. Інженер за освітою, Л. Скрипник в 1926 році – в період бурхливого розвитку української культури в молодій Радянській Україні, – кинув інженерський фах і перейшов на працю в галузі культурній. За неймовірно короткий час (він помер від туберкульози в 1929 році) він зробив дивовижно багато як прозаїк, публіцист, перекладач і теоретик кіномистецтва. Незвичайним є його роман „Інтеліґент” 1927-1928 років, який інспірований кінематографом за змістом і формою, і в якому процес читання імітує процес перегляду німого фільму. Особливе значення має і праця Л. Скрипника „Нариси з теорії мистецтва кіно” 1928 року, адже до нього в світі існували лише чотири кінознавчі праці. У своїй книзі Л. Скрипник аналізує специфіку кіно, його елементи та функції, а також пропонує ориґінальну концепцію ритмічної структури фільму, яка і сьогодні заслуговує на увагу теоретиків кіномистецтва.
Конференція викликала велике зацікавлення серед слухачів і показала, що такі конференції слід продовжувати і в майбутньому.