3 лютого, 2017

Конференцію присвятили В’ячеславові Чорноволові

Доповідачі на конференції (зліва): Валерій Островський, Ярослав Секо, Олег Бажан, Василь Деревінський, Сергій Адамович, Павло Сацький, Інна Бурда. (Фото: Наталя Коваль)

КИЇВ. – 24 грудня 2016 року у видавництві „Смолоскип“ відбулася наукова конференція „Треті Чорноволівські читання“. Її було присвячено 80-ій річниці від народження видатного українського політика, публіциста В’ячеслава Чорновола, а також появі друком 10-го тому його вибраних творів.

„Я радий, що сьогодні зібралося стільки людей, зацікавлених В’ячеславом Чорноволом, – сказав у привітанні-слові на початку конференції директор видавництва „Смолоскип“ Ростислав Семків. – Ми свідомо займаємося поширенням знань про особистість Чорновола, про його діяльність, про його ролю у будівництві української держави, про його передбачення. І, видавши 10-ий том творів Чорновола, останній із заплянованих (хоч, може, ще буде й продовження), „Смолоскип“ демонструє можливість завершення великих проєктів, а це був справді великий проєкт. Ми надзвичайно вдячні упорядниці всіх 10 томів Валентині Чорновіл за її зусилля та за її енерґію.

Користуючись нагодою, продовжував він, „я хочу сказати також про два інші видання, які готувалися досить довго. Це – книжка „Муза і чин Остапа Луцького“, до підготування якої долучився Василь Деревінський, який буде вести нашу конференцію. І ще одна книга – „Партитури тексту і духу. Художньо-документальна проза українських шістдесятників“ – докторська дисертація Олега Рарицького з Кам’янця-Подільського“.

Виступаючи на конференції, сестра В. Чорновола Валентина Чорновіл сказала: „Я за натурою своєю песимістка, на противагу братові. Мені здається, що в нас усе валиться, що ніякої перспективи немає і що вся молодь виїхала за кордон, що Україна ніби гине. Але коли видаються цікаві книжки, коли відбуваються конференції, на яких є молоді люди, які хочуть щось знати, це додає оптимізму навіть мені, песимістці“.

З доповіддю „Чорноволівська акція 4 вересня 1965 року“ виступив історик, доцент Тернопільського національного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка Ярослав Секо. Він розповів про акцію протесту проти арештів української інтеліґенції, яка відбулася під час прем’єри фільму „Тіні забутих предків“ у київському кінотеатрі „Україна“. Він сказав:

„Ця акція була початком публічної громадянської активности В’ячеслава Чорновола. Я дослідив спогади 12 свідків і учасників і виявив дві умовні лінії в тлумаченні подій: „лінію Чорновола“ та „лінію Дзюби“. За версією Івана Дзюби, задум полягав у тому, що він у своєму виступі повинен був повідомити присутніх про арешти, які відбулися в серпні. Серед втаємничених у цей задум осіб він називає Михайлину Коцюбинську, Юрія Бадзя, В’ячеслава Чорновола. Домовилися, що І. Дзюба виступить на сцені, а В. Чорновіл знайде можливість підтримати його із залі. Версія В. Чорновола про попередню домовленість має підтвердження в спогадах Миколи Плахотнюка. Після виступу Івана Дзюби мав розпочатися показ фільму, але сирена, вигуки, скидання І. Дзюби зі сцени призвели до виступів В. Чорновола і Василя Стуса.

Як відомо, виступ І. Дзюби підтримали словами: „Хто проти тиранії – встаньте!“. Кому належать ці слова? І. Дзюба називає В. Стуса, але не наполягає на цьому. Ірина Жиленко в листі 5 вересня 1965 року до Володимира Дрозда писала: „Здається, Стус“. У Миколи Роженка так само є спогад, що це був В. Стус. М. Коцюбинська в одному місці пише про В. Стуса, в інших каже, що то був В. Чорновіл. Цікавим є запис Леся Танюка. Він був одним із тих, хто вів щоденники, і під 4 вересня в нього є запис про те, як у І. Дзюби хтось виривав мікрофон, ревла сирена, когось ударили, згасало й спалахувало світло, підвівся В. Стус і закликав присутніх до протесту, а тоді почувся голос В. Чорновола: „Хто проти тиранії – встаньте!“. Була штовханина й В. Стус повторив гучним голосом це гасло як наказ. І люди почали вставати. Версія Л. Танюка найбільш рання. Співставляючи різні версії, можна припустити, що першим, хто подав голос із залі, був саме В. Стус. У цей момент його підтримав В. Чорновіл і виголосив думку В. Стуса.

І. Дзюба пише, що учасники очікували арештів і навіть не підходили одне до одного, розчинившись у натовпі. В. Чорновіл свідчить інакше: „Вийшли ми спокійно: Іван Дзюба, Василь Стус і я“. Він пише, що якийсь час вони ходили, міцно тримаючись за руки, Хрещатиком і чекали, що їх візьмуть, але їх не брали. В. Стус перший пішов додому, а потім і решта розійшлася. В. Чорновіл того дня зробив політичний крок до активного опору“.

З доповіддю „В’ячеслав Чорновіл як об’єкт секретної справи КҐБ „Бльок“ виступив Олег Бажан, доцент катедри історії Києво-Могилянської академії:

„Справу „Бльок“ прийнято називати спецоперацією, але це скоріше була справа колективної розробки, що велася з початку 1960-их років. Наприкінці десятиліття за нею проходило 29 осіб. У 1970-их вона поповнилася двома особами, але ще були так звані „близькі зв’язки“ – близько 530 осіб.

Чому справу почали здійснювати саме 1972 року? Через те, що посилилося занепокоєння радянських органів безпеки й компартійної верхівки сплеском суспільної зацікавлености до самвидаву. Тому влітку 1971 року центральні комітети комуністичних партій СРСР і України прийняли постанови про заходи проти розповсюдження нелеґальних матеріялів. На цій підставі КҐБ Української РСР почав операцію. На 1971 рік „чекісти“ усвідомили, що „Український вісник“ є осердям самвидаву. Серед найпоширеніших авторів визначали В. Чорновола разом з І. Дзюбою, Євгеном Сверстюком і Михайлом Брайчевським. Для арештів не вистачало приводу – ним став бельгійський студент Ярослав Добош, який прибув наприкінці 1971 року до Києва. 4 січня 1972 року Я. Добоша заарештували. Було проведено серію арештів дисидентів“.

Доповідь О. Бажана викликала обговорення подробиць зі стеження за дисидентами та провокаціями проти них. Згадували й деяких агентів КҐБ – на жаль, не називаючи справжніх імен. Як зазначила В. Чорновіл, „інакше нам довелося б перестріляти одне одного“.

Виступ Валерія Островського, доцента Івано-Франківського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти‚ мав назву „В’ячеслав Чорновіл і Зеновій Красівський: переплетіння доль і звершень“. Серед моментів спільної боротьби та спілкування двох дисидентів науковець розповів про парадоксальні збіги в їхніх біографіях: З. Красівський одружився з Оленою Антонів, на той час колишньою дружиною В. Чорновола. Згадав він і про курйозну історію. Наприкінці 1980-их років до Львова приїхала з Америки журналістка Марта Коломиєць. КҐБ заявив у пресі, що В. Чорноволові вона передала 1,500 дол., а З. Красівському купила автомобіль. Правда була в тому, що авто було придбане за гроші Надії Світличної для її брата Івана, який щороку бував у Моршині, в будинку З. Красівського.

Павло Сацький з Київського національного економічного університету ім. Вадима Гетьмана представив доповідь „В’ячеслав Чорновіл і вибори Президента України 1991 року: альтернатива для реґіональних еліт“. У своєму виступі він показав, як В. Чорновіл передбачав небезпеку для України від утвердження реґіональних кланів, утворених великою мірою зі старої партійної номенклятури, та пропонував протиставити їй реальне самоврядування.

Сергій Адамович з Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника виступив на тему „Ідея соборности в творчій спадщині та діяльності В’ячеслава Чорновола“. „В’ячеслав Чорновіл завжди був соборником, і часом це йшло навіть на шкоду розвиткові Руху, – заявив дослідник. – Так, з точки зору прагматики, йому не варто було б витрачати ресурси на створення структур на сході, зосередивши зусилля на заході. Це дало б кращі результати на виборах. Але він мислив маштабами цілої країни. Це виявлялось і в особливій увазі до Криму, і в спробах підтримати шахтарські страйки ще наприкінці 1980-их років“.

Інна Бурда, доцент Київського національного університету будівництва і архітектури‚ мала доповідь „В’ячеслав Чорновіл. Штрихи до портрету“. Вона дослідила постать В. Чорновола з психологічної перспективи – показала його провідницькі риси та трагедії, що вплинули на його бачення історії та перспектив. Це – Голодомор, розстріл дядька та голод 1946-1947 років.

Останнім виступив В. Деревінський, професор Київського національного університету будівництва і архітектури, на тему „Грані особистости В’ячеслава Чорновола“: „Уперше Чорновіл проявив себе як літературний критик. Друга грань – Чорновіл-публіцист. Досить сказати, що на львівському телебаченні в нього були прямі етери. А його „Лихо з розуму“, „Будні мордовських таборів“ та інші тексти – це дуже цікава публіцистика. Ще одна грань – організатор преси: „Українського вісника“, „Час Time“, прес-служби Української Гельсінкської Спілки. В. Чорновіл не вивчав засад підпільної діяльности, але зумів стати добрим підпільником, умів так працювати, щоб не давати КҐБ доказів – скажімо, про його редаґування „Українського вісника“.

Також у нього було досконале знання юриспруденції, завдяки чому він написав „Правосуддя чи рецидиви терору?“ – фактично посібник, як треба поводитися з радянськими „правоохоронцями“. На судах він сам себе захищав, не потребував адвокатів. Наступна грань – керівник. Наприклад, керівник обласної ради – перший колишній політв’язень, який очолив область і став реформатором, дієво керував. І, звісно, грань політика, провідника Руху“.

Другою частиною Чорноволівських читань стала презентація 10-го тому творів В. Чорновола, який містить статті останніх років його життя, тогочасні виступи у Верховній Раді, документи Народного Руху. Том представила упорядниця десятитомника В. Чорновіл. Виступила на презентації директорка Центру Леся Курбаса Неллі Корнієнко, членка редакційної колеґії десятитомника. Соратник В. Чорновола Богдан Горинь звернувся до рис його особистості як журналіста, політика, державотворця.

„В’ячеслав Чорновіл народився на Свят-вечір за новим стилем, Василь Стус народився на Свят-вечір за старим стилем, – сказав син В. Чорновола Тарас Чорновіл. – І він весь час у цьому шукав якийсь символізм. Якщо презентований сьогодні том перевести на біблійну історію – то це страсний тиждень. Незалежна Україна пішла не тим шляхом, що батько хотів. Цей том дуже сумний, у ньому рефреном проривається фраза: „Та що ж ми за народ такий, що своїх нищимо!“. Раптом виявилося, що помилки в державотворенні вбивають тих, хто творив цю державу. Том – велика лекція для нас“.

Коментарі закриті.