Богдан Горинь
У серпні 1965 року галичанин Богдан Горинь, якому 10 лютого виповнилося 80 років, був засуджений „за антирадянську пропаґанду“ до трьох років мордовських концтаборів. Його брат Михайло, який теж був засуджений до шести років неволі, згадував: „У Мордовії ми зустрілися з унікальною особистістю – Михайлом Сорокою. Він розповів про те, як він в тюрмах сидів, як він за кордоном був“.
Я знав братів Горинів як політичних діячів та колишніх дисидентів. З творчістю Б. Гориня як журналіста й мистецтвознавця познайомився, коли 2005 року вийшла друком його книжка „Туга Віктора Цимбала“, в якій він висвітлив життєвий та творчий шлях цього видатного мистця, який спочив у Ню-Йорку 28 квітня 1968 року.
Б. Горинь вивів у цій книзі велику кількість незнайомих тоді мені імен українських державних й політичних діячів, художників та письменників, з якими на чужині був знайомий В. Цимбал.
Б. Горинь нагороджений за свою подвижницьку працю орденами „За заслуги“ III та II ступенів. Він був членом редколеґій Самвидаву, часописів „Український вісник“ та „Кафедра“, що виходили наприкінці 1980-их років, був головним редактором щомісячного бюлетеня „Львівські новини“, автором багатьох статей з питань літератури, мистецтва, психології творчости, історії, політики у різних періодичних виданнях, а також книг „Крим не тільки зона відпочинку“, „Опанас Заливаха. Вибір шляху“, „У пошуках берега“, „Любов і творчість Софії Карафи-Корбут“.
Б. Горинь після повернення з мордовських таборів був робітником „Розділпромбуду“, завідувачем читальної залі бібліотеки Ходорівського цукрокомбінату, малярем ремонтно-будівельних підприємств у Львові, навіть кочегаром Львівської дитячої лікарні, а ще він був одним із засновників Української Гельсінкської Спілки (УГС), головою Львівської обласної організації УГС, пізніше — головою Львівської обласної організації Української Республіканської партії (УРП), членом Проводу і Ради УРП, народним депутатом Верховної Ради України двох скликань, директором Інституту досліджень діяспори, членом Великої ради Руху, членом ради Товариства української мови ім. Тараса Шевченка.
З великою теплотою він згадує про своє одруження: „Після усіх митарств стабільність у моє життя внесли зустрічі з односельчанкою Оксаною Худяк, яку знав ще з дитячого садочка, організованого моїм батьком – головою „Просвіти“ і керівником осередку ОУН Миколою Горинем. З Оксаною час від часу бачився, коли вона влаштувалася на працю у Львівській дитячій лікарні й мешкала на околиці Львова у будинку свого вуйка (материного брата) Максима Телішевського. Мене притягували її великі, дещо тужливі очі, стриманість у розмові, непоказна глибока душевність. Коли думав про Оксану, перед внутрішнім зором поставали картини дитинства. У листопаді 1944 року на нашому подвір’ї розмістився ґарнізон. У великому казані солдати варили кашу. Дров було мало, носили з горища школи заховані там батьком книжки з домашньої книгозбірні та бібліотеки Товариства „Просвіта“ й кидали їх в огонь замість дров. Пригадую, як щеміло моє дитяче серце, коли в полум’ї корчились улюблені дитячі книжечки. Їх було чимало – згоріли всі“.
Про одруження Богдана й Оксани згадав літератор Микола Петренко у своїй книзі спогадів „Лицарі пера і чарки“: „А Богдан Горинь влаштовує своє життя ґрунтовніше, надійніше – одружується! Перший день весілля – то для рідні. Наступного збирає нас, своїх давніших колег, і нікого більше. І от ми за тісним столом, наче всі добре знайомі один з одним, довірені і відповідальні. Проте, як виявилося, серед гостей була „чорна вівця“. На партійних зборах за доносом „розбирали“ мене, Романа Іваничука, Романа Лубківського. Мовляв, ви підтримуєте своєю прихильністю вчорашнього злочинця!“.
* * *
Я бережу власноручний напис Б. Гориня на подарованому мені бібліографічному покажчику його праць, які вийшли друком у київському видавництві „Пульсари“: „Шановному Олександру Панченку – невтомному трудареві на нивах науки і громадського життя на добру згадку. 10 листопада 2015 року, Київ“. Цей напис для мене особливо вагомий і дорогий, бо написала його надзвичайна людина, яку я дуже ціную.
Лохвиця, Полтавська область