КИЇВ. – Українські військові на сході знають священика Дмитра Поворотного як капеляна з міста Дніпра. Але він вперше пішов на фронт як доброволець навесні 2014 року‚ тобто ще до того, як інститут капелянства отримав офіційний статус при Генеральному штабі та Міністерстві оборони України у червні того ж року.
„Те, чим я займався, не можна юридично назвати чистим капелянством, це було більше на волонтерських засадах, – каже священик Української Православної Церкви Київського Патріярхату о. Дмитро. – І бійці прийняли мене на рівних, як свого побратима“.
У скрутний для країни час саме священики взяли на себе найскладніше завдання – боронити людську душу і підтримувати тих, кого доля висмикнула з мирного життя і кинула у вир війни. Тоді і зараз в зоні проведення антитерористичної операції (АТО) священики виконують ролі і психологів, і побратимів, залишаються поряд, аби заспокоїти, розрадити, допомогти пережити найнебезпечніші моменти життя бійців.
Синодальне управління військового духовенства УПЦ-КП, яке співпрацює зі Збройними силами України та іншими військовими формуваннями, існувало давно, щонайменше близько 15 років. „Але безпосередньо в умовах війни капелянське служіння з’явилося, коли розпочалася російська аґресія проти України“, – розповідає в інтерв’ю „Свободі“ Євстратій Зоря, Архиєпископ Чернігівський і Ніжинський‚ секретар Священного Синоду УПЦ-КП.
У червні 2014 року перебування капелянів на фронті було впорядковано рішенням Синодального управління військового духовенства УПЦ-КП. Це було спільна угода уряду і Церкви, адже на той час в зоні АТО вже перебувало чимало священиків, і то була спроба впорядкувати їхнє перебування на фронті. Це б дозволило також посилати капелянів до тих військових частин, де священиків бракувало.
На початку літа 2014 року в Генеральному штабі разом з представниками конфесій почали складати офіційні списки тих капелянів, які будуть їздити в зону АТО на ротаційному принципі. Таких священиків і сьогодні закріплюють за певними військовими підрозділами, вони їдуть в зону АТО приблизно на місяць, потім повертаються у свої парафії.
„У нас капелянами є священники, які несуть і парафіяльне служіння, а також вони перебувають на капелянському служінні за ротаційним принципом: один місяць перебувають у військовій частині, а три місяці – у своїй парафії, – пояснює Владика Євстратій. – В середньому від УПЦ-КП в зоні АТО постійно перебуває від 40 до 70 священиків“.
Немає капелянів, які весь час перебувають тільки на війні, вони всі через місяць мають повернутися до своїх парафій. Якщо хочуть, то потім знову можуть поїхати. Звісно‚ багато з тих, хто вперше поїхав в зону конфлікту самостійно, час від часу відвідують батальйони напряму, не через Генеральний штаб.
Якщо у певному військовому підрозділі немає капеляна, то військовослужбовець може звернутися через Синодальне управління. Священика можуть прислати з іншого підрозділу, який знаходиться неподалік цієї військової частини. Капеляни для служіння не потребують ліцензій та дозволів, досить отримати благословення від Церкви і бути внесеним до списку, який погоджується з Міністерством оборони і Генеральним штабом.
За свою роботу в зоні АТО капеляни не отримують грошей від уряду, адже досі законопроєкт щодо інституту капеляснів в ЗСУ, який ініціювали у грудні 2015 року, не прийнятий. Військові священики не можуть бути у штаті Збройних сил але‚ перебуваючи у військових підрозділах, вони харчуються разом з військовими і живуть в однакових з бійцями умовах.
Єдине важливе застереження для військових капелянів – не брати до рук зброї і не брати участи у військових діях. Їхнє завдання – забезпечувати релігійні потреби особового складу ЗСУ, проводити священні обряди, виховувати у воїнів патріотизм.
Капеляни є не тільки на лінії розмежування, тобто, на кордоні, який розділяє непідконтрольні території і ті, що знаходяться під владою України, але і в тренувальних таборах, і в шпиталях, розташованих у населених пунктах поряд із лінією фронту.
Отець Дмитро на питання, з якими проблемами йому доводиться мати до діла під час спілкування з бійцями, каже, що багато з них вже тривалий час перебувають в замкненому колективі. Це інколи викликає напругу і психологічно на всіх бійців тисне те, що вони можуть у будь-який момент загинути. Він постійно підтримує зв’язок зі своїми побратимами з того самого батальйону, до якого потрапив на початку війни.
Інколи йому доводилось проводжати їх в останню путь. „Як і більшість з них, я не мав уяви про військові дії, але сказав, що буду поряд завжди, що б не сталося. І якщо станеться, то буду їх ховати, так прямо і сказав“, – згадує він.
Отцеві Дмитрові довелося відспівувати і хоронити щонайменше 15 своїх побратимів, цей досвід він згадує з сумом. Але були і радісні моменти – шістьох військових і шістьох цивільних в зоні АТО він хрестив. А одного бійця, який повернувся з фронту, вінчав.
Отець Андрій Зелінський, чернець Української Греко-Католицької Церкви‚ який служить у Києві, був першим капеляном, який почав працювати при Генеральному штабі ЗСУ в Слов’янську на Донечинні. Це сталося в червні 2014 року. До того часу о. Андрій служив у військовому, але мирному, капелянстві не менше 10 років, мав багато друзів серед курсантів Національної академії сухопутних військ.
Він з самого початку просився на передову лінію. Ще тоді він для себе зформулював головне завдання капелянського служіння – своєю присутністю захистити людяність, духовність військовослужбовців і допомогти зрозуміти, для чого вони пішли на війну.
За його словами, цей досвід на війні був зовсім інший, аніж служіння в мирні часи. Він каже, що потреби бійців в зоні АТО весь час змінюються. Спочатку був шалений запал від того, що треба захищати свою країну, хоча армія була досить слабкою технічно. Тоді було багато хаосу, руйнації і смертей, організація оборони була слабкою, але виявилося, що людський ресурс – то найпотужніша зброя.
„Офіцери ЗСУ і добровольці змогли перейнятися загрозою настільки, аби стояти там до кінця, навіть тоді, коли був один бронежилет на 10 чоловік, або один шолом на ще більше, – згадує о. Андрій – Тоді треба було наповнювати свідомість людини змістом, аби вона розуміла, що відбувається“.
Потім був важкий період, коли частина добровольчих батальйонів і Збройних Сил України опинилася в оточенні під Іловайськом. Тоді багато військових, яким пощастило вижити, вважали, що командування ЗСУ приймало хибні рішення, що призвело до великих втрат. „І тоді треба було заспокоювати серце воїна, аби він міг далі чітко виконувати свої обов’язки“, – каже о. Андрій.
Він також чимало часу проводив і у головному військовому шпиталі Києва. Він згадує, як туди почали надходити поранені, серед них були і його друзі з часів академії. Отець Андрій відмовляється розповідати найважчі історії зі свого військового капелянства, згадувати, як гинули ті, кого він добре знав, радить шукати ті історії у книжці, яку він написав – „Соняхи. Духовність на час війни“. Цю книжку можна купити у будь-якій книгарні в Україні.
Але про те, що надихнуло його найбільше, о. Андрій говорить з піднесенням. „Багато офіцерської молоді я знаю з часів, коли вони ще вчилися в академії сухопутних військ, для мене найбільшим дивом було те, що вчорашні курсанти, безтурботні хлопчиська раптом перетворювалися на бойових офіцерів, які вели за собою армію в умовах реального бою, то була радикальна трансформація. Бачити такі зміни у своїх друзях – це вражало по-особливому“.
За словами Руслана Коханчука, старшого офіцера Міністерства оборони України‚ який відповідає за координацію церковно-військових взаємин, далеко не всіх, хто їздить на фронт, можна назвати капелянами. Це радше ті, хто не тільки має духовну освіту та був висвячений, але і обов’язково отримав на свою діяльність благословення від церковного керівництва, був рекомендований церквою та мав досвід парафіяльної діяльности.
З початку військового конфлікту на сході України у військових частинах служіння виконували не менше 600 капелянів, з них приблизно 200 – з УПЦ-КП, 123 – з Української Греко-Католицької Церкви, з УПЦ Московського Патріярхату – не більше дев’яти. Важко підрахувати кількість інших священослужителів, зокрема протестантських, зізнається Р. Коханчук, адже багато хто їде в зону бойових дій, аби проповідувати, а не лише служити.
„До якої конфесії ви себе відносите?“ – це запитання завжди було таким, що розділяє українське суспільство, з сумом констатує о. Андрій. Він сам на нього завжди відповідає, що перебуває в зоні АТО не для того, аби представляти якусь Церкву, а для того, аби забезпечувати духовні потреби особового складу ЗСУ. Може, саме тому о. Андрій не мав випадку аби хтось в зоні АТО відмовлявся від його допомоги. „Люди, які були в умовах бойових дій, розуміють, що немає думок про конфесійні належності, бо насправді люди шукають Бога, а не конфесію“, – стверджує він.
Тепер о. Андрій буває в підрозділах не тільки на лінії розмежування, але і в тилу, аби підбадьорювати їх в тому монотонному житті, яке вони наразі мають. Втім, остання його подорож була в кінці серпня на самий край лінії фронту – до військових ЗСУ під Авдіївкою. Це місто розташовано поряд з Донецьком‚ і промислова зона заводу зараз є найгарячішою точкою зони АТО. Поряд з містом – Авдіївський коксохимічний комбінат, найбільший в Европі. Постійні обстріли з боку сепаратистів загрожують діяльності заводу і перетворюють життя у місті на нескінченний жах.
Oтець Дмитро Поворотний передає бійцям-розвідникам хрестики та жовто-блакитні браслети після того, як прочитав молебен.
Отець Андрій розповідає, що був в районі протягом місяця і робив там те, що і завжди – слухав і спілкувався, намагався підтримувати тих, хто потребував: „Комусь просто бракувало спілкування, хтось шукав духовної підтримки, одним словом – намагався бути справді поруч в умовах реальної війни, постійно мандруючи з однієї позиції (ЗСУ) на іншу. У неділю та на свята відбувалися богослужіння для бажаючих. Враховуючи ті умови, в яких сьогодні там знаходяться наші військові, стан у них справді бойовий“.