МОРШИН, Львівська область. – „Ой у лісі на полянці стояли повстанці“, – пісня воїнів УПА чулася з подвір’я лікувально-реабілітаційного центру „Говерла“. Виділявся жіночий голос. Жінка заспівувала і пісню підхоплювали літні жінки та чоловіки. Одна за одною в їх виконанні звучали пісні УПА. Солісткою цього хору була Стефанія Дудина.
Жінка завжди знаходиться в центрі життя оздоровчого центру і усі завжди раді її приїздові. Вона невеличка на зріст, з добрими очима та відкритою душею, не дивлячись на випробування, які їй довелося пережити.
В перерві між піснями ветерани згадують минуле, яке в кожного за плечима досить тяжке. С. Дудина одна з тих, хто допомагав українському визвольному рухові в західній Україні.
В сім’ї вона була п’ятою, наймолодшою дитиною. Жили в селі Старий Мізунь, Івано-Франківської области. Мати Євдокія доглядала дітей та господарювала. Батько Микола воював на двох війнах, знав п’ять мов. Працював пожежником в селі.
Коли Стефанії було два роки, померла мама. Доглядати за дітьми батькові було важко і він найняв жінку допомагати, яка потім стала його дружиною. Після закінчення трьох кляс дівчинку повезли на відпочинок на Холмщину. В селі Жужин дітей розмістили по сім’ях. Стефанію поселили в сім’ю шевців. Вона прижилася, її полюбили як доню, адже в сім’ї було три сини.
Після відпочинку вона повернулася додому, де на неї чекали нестерпні умови, які створила мачуха. Брата і сестер гітлерівці забрали працювати до Німеччини, батько пішов воювати.
Не витримавши знущань мачухи, Стефа повернулася знову до сім’ї, де її любили. Господиня називала її своєю доцею, а вона її – мамою. Подобався їй найменший син Григорій, який називав її Ластівкою. Та не доля була їм бути разом – він загинув на війні.
Йшов 1943 рік. Поряд організовувались загони Української Повстанської Армії, які боролись за створення української держави. Жителі Жужина теж робили свій внесок. Сім’я, де жила Стефа, допомагала харчами, пошиттям та ремонтом одягу для повстанців. Після війни Стефа повернулася в Старий Мізунь, закінчила школу і поїхала до торговельного училища в Житомирі, яке закінчила і стала завідувати місцевою їдальнею. Одружилася, народила сина. Саме тут допомагала в харчуванні воїнам-повстанцям. Про це дізналися в каральних органах.
Чекала на ув’язнення і, щоб уникнути неволі, скористалася виселенням односельців до Далекого Сходу. Та не вдалося Стефанії втекти – знайшли її і там, засудили і посадили до тюрми. Лишились чоловік з сином одні. У неволі співала пісні на слова Тараса Шевченка, читала вірші Лесі Українки, Івана Франка. Про це дізнався начальник тюрми і викликав її до себе. Довго розпитував, звідки вона, про батьків. Читала вона і йому твори українських авторів. Виявилось, що в нього батько з України. Саме цей начальник допоміг їй достроково звільнитися‚ коли Сталін помер і чекали на полегшення.
Стефанію направили в містечко Добротвір на Львівщині будувати гідростанцію. Тяжка праця, погані умови для проживання. Допомогло вміння Стефи шити. Якось начальник будівництва станції придбав костюм, який йому не підходив. Майстриня перекроїла його і він дуже сподобався. За це сім’я отримала окреме житло.
Усе ж хотіла до батьківської хати. На той час батько вже помер. Повернувшись, якийсь час жила з мачухою. Зараз поряд з нею син, внуки. Донька працює у Львові. Нелегкі роки нагадують про себе хворобами, тому вона приїздить до санаторію „Говерла“, де здоров’я можна підправити, знайомих зустріти і поспівати.