ЛЬВІВ. – 12 лютого на головному летовищі Гавани відбулася зустріч Папи Франциска та Патріярха Кирила. Зустріч проходила в закритому режимі. Вона тривала понад дві години. Зустріч завершилася підписанням Cпільної деклярації, яка викликала неоднозначні реакції з боку громадськости та представників Церков України. Своїми враженнями про зустріч загалом і сам документ поділився Патріярх Української Греко-Католицької Церкви Святослав. Розмову провів о. Ігор Яців.
– Що Ви скажете про Спільну деклярацію, яку вони підписали?
– З нашого багаторічного досвіду можна сказати: коли Ватикан і Москва організовують зустрічі чи підписують якісь спільні тексти, то нам годі очікувати від цього чогось доброго. Спершу я б хотів сказати дещо про зустріч Святішого Отця з Патріярхом Кирилом, а вже потім прокоментувати текст заяви.
Одразу впадає в око, особливо в їхніх коментарях по завершенні зустрічі, те, що вони перебували абсолютно у двох різних вимірах і ставили перед собою різні завдання.
Святіший Отець Франциск пережив цю зустріч передусім як духовну подію. Він почав своє слово з того, що ми, католики і православні, поділяємо одне й теж Хрещення. Зустрічаючись, він шукав присутності Святого Духа і отримав Його підтримку. Він наголосив, що єдність Церков досягається тоді, коли крокуємо разом спільним шляхом, і хотів, щоб ця зустріч стала його початком.
Патріярх Московський одразу дав відчути, що йому про жодного Духа, чи богослов’я, чи справді релігійні речі не йдеться. Суто політика. Ніякої спільної молитви, підкреслено офіційні фрази про „долю світу“ та летовище як невтральне, тобто нецерковне, середовище. Таке враження, що вони перебували у двох паралельних світах.
– Чи ці паралельні дійсності перетнулися під час цієї зустрічі?
– Не знаю, але математика вчить, що паралельні прямі не перетинаються.
Справжній подив, пошану та благоговійний трепет викликає упокорення Папи Франциска, справжнього „страждаючого Слуги Господнього“, який прагне одного: свідчити Христове Євангеліє сучасній людині, бути у світі, але лишитися Христовим, мати відвагу бути „не від світу цього“. Тому я запрошую всіх не поспішати його осуджувати, не лишатися на рівні дійсности тих, хто шукає в цій зустрічі тільки політики та за всяку ціну хоче використати покірного Папу для своїх людських плянів. Якщо ми не ввійдемо в духовну дійсність Святішого Отця Франциска та не відчуємо тут разом з ним дії Духа Святого, то залишимося в полоні князя світу цього і його послідовників. Тоді для нас ця зустріч буде такою, що сталася, але не відбулася. Коли мова йде про підписаний текст Спільної деклярації, то, назагал, він є позитивний. У ньому порушені питання, які є спільними для католиків і православних та відкривають нові горизонти для співпраці. Заохочую всіх добачити ці позитиви.
Хоча ті пункти, що стосуються України загалом і УГКЦ зокрема, в мене викликали більше запитань, ніж відповідей. Було офіційно повідомлено, що цей документ є плодом праці Митрополита Іларіона (Алфеєва) з православного боку і Кардинала Курта Коха та Папської ради у справах єдности між християнами – з католицького. Для документу, який мав би бути не богословським, а, фактично, суспільно-політичним, слабшої команди для його укладання годі було собі уявити. Згадана Папська рада компетентна в богословських питаннях у стосунках із різними християнськими Церквами і спільнотами, але аж ніяк не у справах міжнародної політики, особливо делікатних питань російської аґресії в Україні. Тому заданий характер документу був їй явно не під силу. Цим і скористався Відділ зовнішніх церковних відносин РПЦ, який, як ніхто, є інструментом дипломатії та зовнішньої політики Московського Патріярхату.
До речі, я є офіційним членом Папської ради у справах єдности між християнами, іменований ще Папою Венедиктом. Однак мене ніхто не просив висловити своєї думки і, по суті, як це було і раніше, говорили про нас – без нас, не давши нам голосу. Можливо, що Апостольський Нунцій в Україні допоможе нам зрозуміти „темні місця“ цього тексту і пояснить позицію Ватикану там, де вона, на наш погляд, не цілком чітко сформульована.
– Однак пункт 25 Деклярації з повагою говорить про греко-католиків і, по суті, УГКЦ визнається суб’єктом міжцерковних відносин між Католицькою Церквою і Православними Церквами.
– Так, ви маєте рацію. Нам уже начебто не заперечують право на існування. Насправді, для того щоб існувати і діяти, ми не зобов’язані ні в кого питати дозволу. Новим акцентом тут, безперечно, є те, що Баламандська угода 1994 року, яку досі використовував Митрополит Алфеєв, щоб заперечувати наше право на існування, тепер використовується для його утвердження. Завжди, говорячи про відмову від „уніятизму“ як методу поєднання Церков, Москва вимагала від Ватикану майже заборони на наше існування та обмеження нашої діяльности. Навіть більше, цю вимогу в ультимативному порядку ставили як умову для можливости самої зустрічі Папи і Патріярха. Колись нас звинувачували в „експансії на канонічній території Московського Патріярхату“, а тепер за нами визнають право опікуватися нашими вірними всюди, де вони цього потребують. Я припускаю, що це стосується також і території Російської Федерації, де до сьогодні ми не маємо можливости юридичного вільного існування, чи території анексованого Криму, де нас „перереєстровуючи“ за російським законодавством, фактично ліквідовують.
Така зміна акцентів, безумовно, є позитивною, хоча суттєво нічого нового не каже. Обнадійливим є заклик про те, що „православні та греко-католики мають примиритися та віднайти взаємоприйнятні форми співжиття“. Ми давно про це говорили, не один раз із цим гаслом зверталися до братів православних і Мирослав Іван Кардинал Любачівський і Блаженніший Любомир, але відповіді не було. Сподіваюся, що ми в Україні зможемо плекати двосторонні стосунки з УПЦ, рухаючись у цьому напрямку без втручання Москви.
– А як ви прокоментуєте цю тезу: „Закликаємо всі сторони конфлікту до розсудливости, суспільної солідарности та до діяльного будування миру. Заохочуємо наші Церкви в Україні трудитися над досягненням суспільної гармонії, утриматися від участи в протистоянні та не підтримувати його подальшого розвитку“?
– Пункт 26 цієї Деклярації є найбільш контроверсійний. Створюється таке враження, що Московська патріярхія або вперто не признається, що є стороною конфлікту, тобто відкрито підтримує аґресію Росії проти України, як до речі і освячує військові дії Росії в Сирії як „священну війну“, або звертається передусім до свого сумління, закликає себе саму до розсудливості, суспільної солідарности та до діяльного будування миру. Не знаю. Саме слово „конфлікт“ тут є темним і радше схиляє читача думати про те, що в нас є „громадянський конфлікт“, а не зовнішня аґресія сусідньої держави.
Сьогодні загальновідомим є той факт, що якби на українську землю з Росії не прибували її військовослужбовці та не постачалася важка зброя, якби РПЦ освячувала не ідею „руского міра“, а передання контролі Україні над її власними кордонами, то ні анексії Криму, ні цієї війни взагалі б не було. Саме такої суспільної солідарности з українським народом та діяльного будування миру ми очікуємо від підписантів цього документа.
Кілька думок хотів би висловити з приводу фрази щодо заохочення Церков в Україні „трудитися над досягненням суспільної гармонії, утриматися від участи в протистоянні та не підтримувати його подальшого розвитку“. Церкви і релігійні організації в Україні ніколи не підтримували війни та постійно трудилися над суспільною злагодою і гармонією. Досить лише поцікавитися тематикою звернень Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій за останніх два роки.
Натомість заклик не брати участи в протистоянні та не підтримувати його розвиток чомусь мені дуже нагадує звинувачення Митрополита Іларіона, яким він атакував „українських розкольників і уніятів“, звинувачуючи нас мало не в тому, що ми є причиною війни на сході Україні, а нашу громадянську позицію, котру ми посідали відповідно до соціяльного вчення Католицької Церкви, – підтримкою лише однієї зі „сторін учасників протистояння“.
Щодо цього прагну ствердити таке: УГКЦ ніколи не підтримувала і не пропаґувала війни. Натомість ми завжди підтримували і будемо підтримувати народ України! Ми ніколи не були на боці аґресора, натомість перебували з нашими людьми на Майдані, коли їх вбивали носії „руского міра“. Наші священики ніколи не брали до рук зброї, на відміну від того, як це траплялося з іншого боку. Наші капеляни, як будівничі миру, мерзнуть разом із нашими солдатами на передовій та своїми руками виносять поранених із поля бою, витирають сльози матерів, котрі оплакують своїх убитих дітей.
Ми опікуємося пораненими та постраждалими внаслідок бойових дій, незалежно від їхнього національного походження, релігійних чи політичних переконань. Сьогодні, як вже вкотре, складаються обставини так, що наш народ не має іншого захисту і порятунку, окрім своєї Церкви. Саме пастирське сумління кличе нас бути голосом цього народу, будити сумління світової християнської спільноти навіть тоді, коли цього голосу не розуміють або ним нехтують релігійні лідери сучасних Церков.
– Чи сам факт, що Святіший Отець підписав такий нечіткий і двозначний документ, не похитне повагу до нього серед вірних УГКЦ, для якої єдність із наступником Апостола Петра є невід’ємною частиною її ідентичности?
– Безперечно, цей текст викликав глибоке розчарування серед багатьох вірних нашої Церкви та й просто небайдужих громадян України. Сьогодні багато хто звертався до мене з цього приводу і говорив, що почувається зрадженим Ватиканом, розчарованим половинчастістю правди в цьому документі і навіть непрямою підтримкою з боку Апостольської Столиці аґресії Росії проти України. Я, безперечно, розумію ці почуття.
Проте я заохочую наших вірних не драматизувати цієї Деклярації та не перебільшувати її значення для церковного життя. Ми пережили не одну подібну заяву, переживемо й цю. Нам потрібно пам’ятати, що наша єдність і повне сопричастя зі Святішим Отцем, наслідником Апостола Петра, не є предметом політичної угоди, чи дипломатичної кон’юнктури, або чіткости якогось тексту Спільної деклярації. Ця єдність і сопричастя з Петром наших днів є предметом нашої віри. Це до нього, Папи Франциска, і до кожного з нас каже сьогодні Христос в Євангелії від Луки: „Симоне, Симоне! Ось Сатана хотів просіяти вас, як пшеницю, та я молився за тебе, щоби віра твоя не ослабла, і коли ти навернешся, утверджуй твоїх братів“.
Саме за цю єдність з Апостольським Престолом віддали своє життя і запечатали своєю кров’ю мученики та ісповідники віри нашої Церкви ХХ ст. Якраз споминаючи 70-ті роковини Львівського псевдособору, черпаймо в них сили цього свідчення, їхньої жертви, яка для нашого часу іноді виглядає каменем спотикання, – каменем, який будівничі міжнародних відносин часто відкидають, але саме цей Христовий камінь віри Петрової Господь поставить наріжним каменем майбутнього всіх християн, і дивне воно буде в очах наших!