Якось весною зустріла знайому з наших західних областей із чотирьохрічною донечкою. Дівчинка радісно розповідала, що іде „на день рождения к бабушке”. Батьки сором’язливо пояснили: „Ходить у російський дитячий садочок”. Бо таких дошкільних закладів, як грибів після дощу у Бруклині, на Статен Айленді, а своїх українських нема. З одного боку асиміляція в англомовному середовищі, з іншого – затягування в „рускій мір” тих, хто живе у містах‚ подібних Бруклинові, де оселяються вихідці з колишнього Радянського Союзу.
Чи маємо можливість при таких обставинах зберегти українську діяспору зі своїм національним обличчям через 20-25 років? А може вона взагалі не потрібна і зникне, як німецька чи французька, які мають свої сильні держави?
Аналізуючи міґраційну ситуацію в Україні, коли сотні тисяч українців покидають батьківщину у пошуках праці та кращого життя‚ відомий український письменник Юрій Андрухович пише: „Залишається сподіватися, що майбутня успішна нація зароджується поза кордонами своєї країни. Можливі такі історичні перверсії? Чому б і ні? Екстериторіяльна Україна, що складатиметься з мільйонів приватних і сильних Я? Влаштованих у житті, освічених, заможних і – головне – вільних?“.
Щоб почуватися вільним, треба мати знання – тобто володіти духовним кодом нації, яким в першу чергу є мова. Утримати двомовність в Америці надзвичайно складно. Ми зберігаємо‚ підтримуємо принесену з собою цю найважливишу субстанцію духовної території – мову, фактично, допоки живе те перше покоління прибулих. Так сталося з повоєнною еміґрацією минулого століття, яка духовно була набагато сильнішою, аніж теперішня.
У 1970-их роках Владика Василь Лостен‚ коли став новим Епархом Стемфордським‚ спробував служити Літургію у церкві св. Юра на Мангетені англійською мовою, бо сам майже не володів українською. Покоління тих стовпів українського духу, якими були еміґранти повоєнних років, не дозволили цього зробити. І уже через кілька років владика достатньо добре володів українською мовою.
Сьогодні нова еміґрація також є великою зміцнюючою силою діяспори. Завдяки своїй чисельності наші протести, звернення мають значно більший вплив на американський уряд, Конґрес щодо їх рішень допомоги Україні, аніж могли б вони бути, якщо б не було цього припливу нових сил.
Майдан, війна змобілізували українців по всьому світі. Боротьба за незалежність від московського окупанта піднесла на інший рівень і усвідомлення своєї ідентичности та збереження її. Водночас, цей історичний відрізок часу дуже чітко показав, що діяспора є невід’ємною частиною України, і що вона їй дуже потрібна‚ а для її збереження та розвитку потрібна велика праця.
Ця праця сьогодні до великої міри є спонтанною, вона часто-густо лежить на плечах ентузіястів. Вона не скоординована. Вона не має жодної стратегії. Час подумати про те, щоб випрацьовати цю стратегію розвитку на найвищому державному та громадсько-політичному рівні. Для Українського Конґресового Комітету Америки пріорітетною мала б стати програма, спрямована саме на інвестиції в майбутнє нації, через підростаюче покоління. Саме ці інвестиції зроблять це покоління вільним.
Кожна нація у світі має своїх батьків, які освячували цей шлях до волі, до незалежности. У більшості своїй – це воїни, які захищали чи завойовували нові території. Українська нація має Батька – поета, який нашу територію окреслив як духовну субстанцію. Саме так, як про це каже Біблія: Першим було Слово і Слово було Бог. В час загрози демократії і цілісності нашої держави ми побачили, якою великою є ця духовна українська територія.
За цю українську територію війна ведеться давним-давно. Інформаційна, релігійна, геноцидом-голодомором. Два роки тому, як тільки в боротьбу вступили сили, готові протистояти „рускому миру”, війна ця перейшла у стан відкритої воєнної аґресії. Нині зрозуміло усім, що ведеться вона не за розширення географічних кордонів, а за впливи на уми, на спосіб мислення. У Сполучених Штатах вона також в активній фазі через засоби масової інформації, соціяльні мережі, і навіть, як бачимо, через шкільні та дошкільні заклади.
На початку цього нового академічного року, під патронатом Всеамериканського об’єднання „Нова українська хвиля” відкрилась нова суботня школа-світличка „Нова Хвилька” у Бруклині, до якої батьки записали понад 60 дітей. Це переважно діти початкових кляс. Бачимо, що тут, у Ню-Йорку, як і по всій Америці‚ маємо надзвичайно великий потенціял. Щоб зберегти його‚ потрібна тісна співпраця всіх інституцій і особливо з церквою. Чому? Бо у багатьох містах в діяспорі церква є єдиним майданчиком постійної зустрічі громади. Бо з часів Митрополита Андрея Шептицького церква мала ключовий вплив на формування національної свідомости.
Проте нині можемо спостерігати, як у деяких парафіях церковні провідники бояться співпраці з громадою. Бояться через надто велику прив’язаність до матеріяльного, через страх втратити пожертви, які перенаправляються не тільки на церковні потреби, а й на національні, чи просто стають виявом милосердя для потребуючих, поранених, родин загиблих. Цей відступ від основних біблійних заповідей віддаляє дуже багато думаючих людей, свідомих українців від такої церкви. І задля порозуміння треба знайти формат співпраці, адже це майбутнє як і громади, так і самої Церкви.
Мирослава Роздольська – членка Екзекутиви УККА, голова „Нової української хвилі”. Коментар поміщений вгорі – це тези до виступу на круглому столі „Громада2040“, який відбувся під час ХХІІ Конґресу Українців Америки (23-25 вересня у Гартфорді, Конектикат).