11 листопада в інформаційній аґенції „Укрінформ“ відбулася прес-конференція‚ присвячена 40-річчю створення Української громадської групи сприяння виконанню гельсінкських угод. На конференції було преставлено вміщений нижче прес-реліз з нагоди цієї історичної події.
Прикінцевий акт Наради з безпеки та співпраці в Европі (НБСЕ), підписаний після тривалих зволікань 1 серпня 1975 року в столиці Фінляндії главами всіх держав Европи (крім Албанії), а також США та Канади, прирівнювався до національного законодавства, а тому відкрив юридичні можливості леґально і цілком законно боротися з порушеннями прав людини, опираючись на внутрішнє і міжнародне право. З цією метою московські правозахисники створили 12 травня 1976 року Московську громадську групу сприяння виконанню гельсінкських угод. Другою, з ініціятиви письменника і філософа Миколи Руденка, генерала Петра Григоренка (Москва), громадської діячки Оксани Мешко, письменника-фантаста Олеся Бердника, юриста Левка Лук’яненка (Чернігів), 9 листопада 1976 року була створена Українська громадська група сприяння виконанню гельсінкських угод. Її членами-засновниками стали також мікробіолог Ніна Строката-Караванська (Таруса, Калузької облaсти), інженер Мирослав Маринович, історик Микола Матусевич, учитель Олекса Тихий (Донеччина), юрист Іван Кандиба (Пустомити на Львівщині). Вони підписали Деклярацію про її створення та Меморандум ч.1.
Гельсінкський рух швидко став міжнародним: 25 листопада 1976 року Гельсінкська група була створена в Литві, 14 січня 1977 року – в Грузії, 1 квітня – у Вірменії. Ще з вересня 1976 року в Польщі діяв Комітет захисту робітників, перетворений пізніше на Комітет громадського захисту, у січні 1977 – група „Хартія-77” у Чехословаччині. У США була створена спеціяльна комісія Конґресу.
Правозахисники вчинили революційний переворот у свідомості стероризованого за попередні десятиліття населення: у невільній країні вони почали поводитися як вільні громадяни: явочним порядком здійснювати конституційні права (свободу слова, друку, демонстрацій, асоціяцій), тобто розуміти закони так, як вони написані. У суспільстві з’явилася незалежна громадська думка. Відтепер демагогія про „втручання у внутрішні справи СРСР”, коли йшлося про порушення елементарних прав людини, ставала неспроможною.
Крім того, Українська Гельсінкська Група (УГГ) в добу краху світової колоніяльної системи нагадала про існування поневоленої України і порушила питання про визнання її світовим співтовариством, насамперед, щоб Україна була представлена на наступних нарадах НБСЕ окремою делеґацією. Це був геніяльний здогад: поставити український національний інтерес на міжнародну правову основу, в контекст протиборства демократичного Заходу з тоталітарним СРСР. І міт про Україну всього лише через 15 років наповнився реальним змістом: вона стала незалежною! У певному розумінні можна сказати, що свобода слова, правдива інформація зруйнувала „імперію зла“.
УГГ об’єднала людей різного світогляду й національностей, бо правозахисники розуміли: за колоніяльного становища про дотримання прав людини не може бути й мови – незалежність же всім уявлялася як імовірний ґарант свобод. Усе, що ще було живого в Україні, потягнулось до Гельсінкської групи. Це вперше по десятиліттях репресій така нечисленна українська інтеліґенція організувалася і заговорила на увесь світ про неволю і безправ’я свого народу. У цьому розумінні гельсінкський рух був для України куди важливішим, ніж для народів, які мали свою державність, тому він у нас виявився найстійкішим. Середовище УГГ було досить широким і героїчно стійким. Це колишні політв’язні, їхні друзі й родичі, це молоді люди, які не хотіли більше задихатися в атмосфері офіційної брехливої ідеології.
КГБ вдався до випробуваних методів – арештів найактивніших, до позасудових репресій щодо всіх співчуваючих і підозрілих. Усього в УГГ вступила 41 особа. Крім того, 1982 року УГГ поповнилася двома чужоземними членами (естонець Март Ніклус та литовець Вікторас Пяткус), а в кінці 1987 року було кооптовано ще шістьох. 24 особи були засуджені у зв’язку з членством у Групі. Вони відбули в концтаборах, в’язницях, психіятричках, на засланні понад 170 років. Загалом же на рахунку Групи – понад 550 років неволі. Група розплатилися п’ятьма життями: Михайло Мельник наклав на себе руки напередодні неминучого арешту 9 березня 1979 року. Чотири в’язні табору особливого режиму в селищі Кучино Пермської области загинули у неволі: Олекса Тихий 5 травня 1984 року, Юрій Литвин 4 вересня 1984 року, Валерій Марченко 7 жовтня 1984 року і Василь Стус 4 вересня 1985 року. Та головна заслуга українських правозахисників не в стражданнях (що зазвичай підкреслюють), а в тому, що вони правильно зорієнтувалися в політичних обставинах доби.
Попри шалений тиск, УГГ не саморозпустилася, і з неволі виходили її документи. Закордонне представництво УГГ видавало щомісячний бюлетень „Вісник репресій в Україні”, діяв вашінґтонський Комітет гельсінкських ґарантій для України, Українське видавництво „Смолоскип” ім. Василя Симоненка видавало її документи українською й англійською мовами, вся Україна припадала вухом до глушених висилань Радіо Свобода.
Сила і величезна моральна перевага українських правозахисників над тоталітарним режимом полягали в тому, що вони не стали підпільниками, а підписували документи своїми іменами, відкрито демонстрували леґалізм, апелюючи до радянського закону і міжнародних правових документів, підписаних СРСР. Вони заслужили належної поваги в світі. Ще 23 вересня 1981 року, у доповіді на 13-му Національному з’їзді Американської асоціяції сприяння славістичним дослідженням у Пасіфік-Ґров (Каліфорнія) відомий дослідник політичної думки Іван Лисяк-Рудницький відзначив: „Підтверджена фактами значущість українських дисидентів не викликає сумнівів. Жертовність цих хоробрих чоловіків і жінок свідчить про незламний дух української нації. Їхня боротьба за людські й національні права узгоджується з тенденцією світового загальнолюдського поступу в дусі свободи. Українські дисиденти вірять, що правда свободи переможе. Тим, кому пощастило жити у вільних країнах, не личить вірити менше”.
Як тільки в період „гласности” й „перебудови” перші гельсінкці опинилися на волі, вони відновили правозахисну діяльність, яка швидко набувала політичного характеру. 7 липня 1988 року Група трансформувалася в Українську Гельсінкську Спілку, яку трактують як передпартію. Вона поклала початок створенню політичної системи в Україні.
УГГ сприяння виконанню гельсінкських угод посідає в історії українського національно-визвольного і правозахисного руху визначне місце. Її діяльність разом з іншими чинниками привела Україну до незалежности, де відкрилася можливість побудувати правове суспільство, яке відповідатиме як волелюбному духові українського народу, так і букві міжнародних правових актів.
1 квітня 2004 року (у день смерти М. Руденка) була заснована асоціяція правозахисних організацій – Українська Гельсінкська Спілка з прав людини. Метою її створення та діяльности є захист прав людини і основних свобод через сприяння практичному виконанню гуманітарних статей Прикінцевого акта Гельсінкської наради з безпеки і співробітництва в Европі (НБСЕ) 1975 року, інших прийнятих на його розвиток міжнародних правових документів, а також усіх інших зобов’язань України в сфері прав людини та основних свобод. Ця Асоціяція є правонаступницею УГГ. Нині членами Асоціяції є близько 30 правозахисних організацій.
Український інститут національної пам’яті
Видавництво „Смолоскип“ ім. Василя Симоненка
Українська Гельсінкська спілка з прав людини
Харківська правозахисна група
Музей шістдесятництва
Всеукраїнське товариство політичних в’язнів і репресованих
Конґрес національних громад України
Ветеранське об’єднання „Українська Гельсінкська Спілка“