На Закарпатті, в Іршавському районі, я оселився в чудовому санаторії „Боржава”, з якого поїхав у Виноградів. Це місто на кордоні з Угорщиною і Румунією до 1946 року називалося Севлюш, у ньому живе багато угорців, тож місто переважно угорське. Однак, біля санаторію „Теплиця” (наголос на першому складі) мене вітали українською мовою. Пізніше я дізнався, що угорців у місті лише 13.5 відс., а українців – 82 відс.
Закарпаття виявилося надзвичайно цікавим, незвичним краєм. Погода майже як у Криму. Місто зветься Виноградів, бо тут чудові виноградники. У березні по дворах уже квітли абрикоси. Місцевий санаторій „Теплиця” – кліматобальнеологічний курорт. Основним його лікувальним і оздоровчим фактором є власні термальні і мінеральні води, аналогів яким в Україні немає. Вода має температуру 39 градусів Цельсія і лікує захворювання опорно-рухового апарату, серцево-судинної та периферійної нервової систем.
Спордужено комплекс „Містечко здоров’я”, будиночки якого продають. Вони частково умебльовані і мають усі необхідні надвірні споруди. У кожний будинок подається звичайна, технічна, термальна і мінеральна вода!
Царську рибу форель вирощують у Броньці. До поїздки в Карпати я ніколи форелі не куштував, хоча знав, що вона знижує рівень холестерину у крові, допомагає роботі головного мозку, зміцнює нерви і артерії. У селі Бронька, що на однойменній річці, розташоване приватне підприємство „Еко пструг”, яке вже 14 років займається розведенням форелі. Як пояснив співвласник господарства Дмитро Продан, риба дуже примхлива до умов проживання і може жити тільки в чистій, проточній, насиченій киснем воді. Така у Броньці. Не дивно, що сюди їдуть туристи навіть з-за кордону.
Підприємство у Броньці продає в рік близько 6 тонн форелі. 70 відс. її купують туристи. З медовухою… Подібних господарств на Закарпатті, на жаль, лише три.
Зачудовані і насичені смачною рибою ми поїхали з Броньки до місця появи Пресвятої Родини, яке зветься Джублик. Це урочище біля села Нижнє Болотне, греко-католицьке місце прощі, де відбулося об’явлення Матері Божої маленьким місцевим дівчаткам Оленці та Мар’янці. Незвичайна подія сталася 27 серпня 2002 року біля джерела, до якого вони часто ходили по воду. Пані стояла на хмаринці, всіяна чудовими живими квітами. Того разу діти злякалися. Вони прибігли додому і розповіли про побачене батькам. Однак ті не повірили. Батько Мар’янки порадив їм, якщо таке ще раз станеться, перехрестити цю особу і себе. Діти так і зробили. Але Пані лише посміхнулися і теж перехрестилася. Дівчатка запитали, як її звати, і у відповідь почули, що вона Пресвята Діва Марія.
У диво повірили священики і Єпископ Іван Марґітич. 31 серпня 2002 року стало днем, коли вперше у лісі під Джубликом було відправлено Службу Божу.
8 вересня 2002 року над Джубликом „затанцювало” сонце. Воно кружляло, а тоді на його тлі з’явилися різні знаки і букви. Як пояснила Богородиця, то був знак для тих, хто не вірить. Його можна було бачити весь наступний тиждень з різних куточків Закарпаття. Чимало людей дістали тут зцілення.
У грудні 2002 року Папа Іван-Павло II прийняв делеґацію з Джублика на чолі з Єпископом І. Марґітичом і благословив дівчаток. 7 липня 2004 Єпископ Мілан Шашік заснував у Джублику монашу спільноту Згромадження Собору Пресвятої Богородиці, яка поділяється на два монастирі – чоловічий і жіночий. 25 грудня 2004 року від Львова до Джублика проклали Хресну Дорогу Єдности.
До Боржави ми поверталися мовчазні і зворушені.
Мушу написати і про те, що не сподобалося. У Сваляві екскурсовод Михайло Фанта відразу повів мову про те, що на Закарпатті живуть русини, і що це окремий народ. Невже хтось хоче другого Донбасу?
Москва ніколи не забувала про свої „інтереси” у цьому краю і в часи Сталіна, котрий запровадив тут Московський Патріярхат, і в часи розвалу СРСР, коли Михаїл Ґорбачов дорікав своїм колеґам у Києві, що вони не можуть придумати якийсь удар у спину „клятим націоналістам-галичанам”. Тож місцеві партійні бюрократи Михайло Волощук й Іван Мигович виконали у 1989-1990 роках прохання М. Ґорбачова і створили політичне русинське товариство в Ужгороді.
Святе місце Джублик.
Балачки місцевих екскурсоводів про окремий народ русинів не є такими безневинними, як це може здатися на перший погляд. Вони створюють громадську думку, тло, яке може дати привід російському керівництву „здійснити похід” не лише до Криму, а й до Закарпаття. А політологи наголошують, що з точки зору нестабільности і проявів сепаратизму Закарпаття на другому місці після Криму.
Та заради справедливости зазначу, що усі інші, з ким довелося спілкуватися, були цілком притомними українцями, привітними, працьовитими людьми. Незабутнє враження, приміром, справила зустріч з місцевим вівчарем, невтомним трударем Василем Мотилем. Професіоналом і чудовою, приязною людиною виявився комерційний директор санаторію „Боржава” Олег Гриценко. І подібне можна сказати майже про усіх, з ким довелося зустрітися.
А своєрідним підсумком вражень про людей Закарпаття стала репліка водія автобуса, який віз нас на потяг уже до Сваляви. Коли він почув про мої побоювання сепаратизму на Закарпатті, то сказав лаконічно: „Такого у нас не буде”. „Чому?”, поцікавився я. „Бо Закарпаття не Донбас” – почув у відповідь.