У наступному році припадатиме 125-та річниця народження великого ісповідника нашої християнської віри та довголітнього страдника за неї й зокрема за нашу українську Церкву, Патріярха Йосифа Сліпого. У підготовці до цього відзначення важливо не тільки застановитися над його життєвим шляхом, але також над його змаганнями, починами і діями які він розпочав і доконав, а також й тими‚ які він розпочав але не зміг завершити.
Історія зусиль Патріярха Йосифа з питання Патріярхату Української Греко-Католицької Церкви почалась 11 жовтня 1963 року‚ коли „заговорив я про Свідчення нашої Української Церкви‚ щоб висловити перед цілим світом вдячність, признання і особливо щоб заявити про співчуття страждальцям і надати їм моральну підтримку і вніс я прохання-пропозицію піднести Києво-Галицьку Митрополію і всієї Руси до патріярхальної гідности”‚ – так написано у заповіті Патріярха Йосифа.
21 листопада 1964 року Папа Римський Павло VІ проголосив, що Другий Вселенський Собор прийняв рішення про Східні Католицькі Церкви під заголовком „Патріярхати Східнього Обряду”‚ де стверджено, що патріярший устрій є традиційним способом управління у Східніх Церквах та Собор бажає‚ щоб там‚ де потрібно, нові Патріярхати були оформлені. В самому тексті окреслено значення і ролю патріярхів:
„Патріярхи з своїми синодами є найвищим авторитетом для всіх справ Патріярхату, включно з правом встановлення нових єпархій і призначення єпископів їхнього обряду у територіяльних границях Патріярхату, без відбору від Римського Понтифіка його необмеженого права втручатися в індивідуальні справи”.
У вересні-жовтні 1969 року відбувся Синод українських єпископів в Українському Католицькому Університеті у Римі. На завершення Синоду за підписом всіх учасників направлено прохання разом з текстом запропонованої Конституції Патріярхальної структури УКЦ до Верховного Понтифіка, а також прохання піднести Верховного Архиєпископа УКЦ Й. Сліпого до ранґи Києво-Галицького Патріярха.
Від Риму не було відповіді. У своєму заповіті Патріярх Йосиф окреслив своє бачення цієї мовчанки на підставі документів‚ які оприлюднювалися в ранніх 1980-их роках, що наша Церква була жертвою дипломатичної гри між Римом і Москвою. Це бачення підтвердилося цього року зустріччю Папи з Московським Патріярхом Кирилом. Хоча Рим не подав відповіді‚ його речники натомість неформально кількаразово і‚ можливо‚ лицемірно звертали увагу, що для визнання Патріярхату УГКЦ потрібно територію, а її немає.
Ось так. Від дня проголошення відновлення незалежности України та перебирання юрисдикції території України УГКЦ минуло 25 років. Як мені відомо, Синод єпископів УГКЦ зустрічався кожного року, а навіть і кілька разів на рік. Одначе, не пригадую собі, щоб між постановами синодів було вирішено звернутися до Папи у справі проголошення Патріярхату УГКЦ, вказуючи, що головна перешкода в минулому, тобто відсутність територіяльної юрисдикції‚ вже не є проблемою.
У вересні відбувся черговий Синод‚ який оприлюднив 34 постанови. У них назви Патріярхат і Патріярх відсутні. Правда є прикметник „Патріярший” щодо Патріяршої курії‚ де треба створити відділ соціяльного служіння, про співпрацю з Патріяршою комісією у справах духовенства, про використовування навчально-методичних матеріялів Патріяршої курії, про звіт Патріяршої курії та відділів патріяршого рівня, про будівництво Патріяршого центру, звіт Канонічного відділу Патріяршої курії, про Патріярший економат. Все це підписане Верховним Архиєпископом УГКЦ Святославом.
Мабуть‚ найбільшою іронією є те, що між постановами вказано вшанувати в наступному році 125-річчя від дня народження Патріярха Йосифа, тобто поблагословити загально-церковне відзначення, затвердити програму, призначити Владику Гліба Лончину головою оргкомітету, доручити оргкомітетові опрацювати бюджет та подати його Патріяршому економатові.
У своєму заповіті Патріярх Йосиф Сліпий писав: „І вас, мої улюблені діти, благаю ніколи не відмовлятися від Патріярхату своєї Страдної Церкви, ви ж живі, існуючі її діти!”. Заповіт підписаний „Смиренний Йосиф Патріярх”.
Чи не краще замість запроєктованої програми відзначення Патріярха Йосифа з нагоди річниці його народження‚ продовжити його зусилля на користь Патріярхату УГКЦ. Одним голосом зверніться до Папи у цій справі.
У своєму заповіті Патріярх Йосиф писав ще і так: „Як Глава і Батько нашої Церкви намагався я навчати і упоминати. Не раз як Батько закликав я до єдности благальними словами і як Глава нашої Церкви напоумлював рішучим твердим словом, коли треба було збудити приспане сумління і вказати на пастирську відповідальність за духовне стадо перед Богом і Церквою. Бо ж Єпископат повинен бути зразком однозгідности у правлінні Церкви і прикладом єдности в усіх ділянках церковного і народного життя. Всі мої переживання з того приводу – зневаги, душевні рани, словом всі оці постріли лукавого – вам відомі. Вони не були легші‚ як у в’язницях і на засланнях. І переживав я їх так само болюче, як переживав перед тим в’язничні тортури. Та сьогодні я дякую Всевишньому за те‚ що мене били в неволі і били на волі. Дякую Йому за те, що мене били‚ а не величали раби!”.
Ню-Йорк