Я інколи пишу спомини, етюди, вірші, які знають мої близькі приятелі. Я не думаю, що назагал, те що я пишу, варте ширшої уваги. Але я ділюся тим, що пишу найчастіше з людьми, які знають, якою поважною недугою є графоманство. Вислови співчуття з цього приводу я відкидаю, як мені зайві.
Та відгуки багатьох на мій вірш „Забув”, заохотили вислати цей вірш до „Свободи“, яку читають також люди літнього віку.
Мейплвуд, Ню-Джерзі
„Забув, не знаю, уже не пам’ятаю“ –
Це є слова, які я часто повторяю.
А хто цей „я“, хто він такий?
Мовчу, бо відповіді вже не маю.
Колись була у мене ясність думки?
Я пам’ятав усе, що треба і не треба.
Тепер, чим більш стараюсь нагадати,
Тим більше опановує мене досада.
Подразнення у мене виникає,
Коли розгублений стою й себе питаю:
„Чому я опинивсь саме у цій кімнаті?
Пощо прийшов, що тут шукаю?“
Зовсім не смішно, що окуляри, які шукаю
Не пам’ятав що, їх на передніссі маю.
Де я поклав ключі, які шукав від ранку?
Забув, що я їх не виймав зі замку.
Де я живу, хто люди біля мене?
Коли не міг учора вранці
Найти дім, де живу роками,
Додому привели мене (забув)…
Алярм гуде, нагадує мені про ліки.
Як я його замкну, тоді себе питаю
Чи я вже брав ті ліки, про які він нагадав?
Чи маю тепер взяти? Часом не знаю.
Читати годі, бо не пам’ятаю,
Що я читав поки перестав на цій сторінці.
А перечитувати знову не бажаю,
Бо це не вкаже, як зрозуміти усе в кінці.
Чи середа сьогодні чи четвер?
В якому році Данко вмер?
За чим прийшов я до їдальні?
Чи не збиравсь іти до спальні?
Хто ти така, мені здається, що я тебе знаю,
Але назвати тебе вже не можу, бо не пам’ятаю.
Чи ти є та, якій колись казав:
„Кохаю“?
Може‚ казав це не одній, й таке не знаю.
Одну обіцянку собі я пам’ятаю,
Не животіти після смерті,
Але, на жаль, не пам’ятаю,
Де двері? Із пам’яті вони вже стерті.