Народний депутат України Олег Ляшко висловив з трибуни Верховної Ради переконання, що так звані чиновники, себто державні службовці, мають обов’язково вирішити, кожен для себе, чи надалі працювати, а чи одержувати пенсію. Ані слова ні цього дня, ні раніше, коли зайшла мова про науковців, ніхто не сказав про 4‚418 (таку цифру мені назвали в обласній організації Національної спілки журналістів України) журналістів комунальних і державних видань. Десь, коли не зраджує пам’ять, у 2000 році нас прирівняли, зрозуміло, не питаючи згоди, до державних службовців. З певними нюансами, бо при тому ж виході на пенсію ніяк не брався до уваги гонорар, що завжди становив обов’язкову складову винагороди кожного з журналістів.
Я написала листа до першого секретаря спілки Сергія Томіленка‚ але він навіть не відповів. Після цього правник спілки Тетяна Котюжинська розіслала до редакцій рекомендації, яким чином виконати закон, прийнятий Верховною Радою, щодо журналістів: переоформити їх сторожами та прибиральниками чи двірниками з єдиною вимогою – ніколи не друкуватися, викреслити з пам’яті читачів свої, напрацьовані роками тяжкої праці імена.
Ми змушені нагадувати про себе повсякчас. Мало того, що з моєї захмарної пенсії у 1‚687 грн (це результат 45 років газетярської роботи!) не втомлюються щомісяця відраховувати понад 250 грн, а й ніде надрукуватися я просто не маю права: відберуть пенсію миттю!
Мій колеґа Василь Марченко, талановитий журналіст, який свого часу вже пережив приниження, коли через свої переконання змушений був звільнитися з газети і стати пожежним, вирішив це питання для себе дуже показово. Відмовившись від пенсії у 1‚800 грн, він залишив на сторінках газети своє незаплямоване ім’я і платню у 1‚218 грн.
Чому наші колишні колеґи з редакції, мешкаючи зараз у США чи Ізраїлі, не вимушені відмовлятися від імени на сторінках газет-журналів, не кажучи про відрахування з пенсії. Варто поцікавитися, як там живуть журналісти, які продовжують працювати з радістю й душею, як це звикли робити всі ми.
Черкаси