23 квітня, 2016

Життя, присвячене родині та громаді

Св. п. Ніна Ільницька

14 березня у місті Орадел, Ню-Джерзі‚ відійшла у вічність Ніна Ільницька. Їй було 92 роки. Вона була надзвичайно енерґійною, сильною, рішучою і самовпевненою жінкою, яка безкорисно присвятила своє життя родині та громаді. Будучи ще підлітком під час Другої світової війни, Н. Ільницька (тоді ще Козак) була вимушена покинути батьківщину. Замість занепадати духом, вона пов’язала свою долю з людьми, які перебували в такому ж скрутному становищі що й вона, i віддала чимало зусиль для добра України.

Н. Козак народилася 16 серпня 1924 року на Волині, у місті Здолбуневі. Її батько – Пантелеймон Козак народився 1889 року у Бесарабії та виріс в Одесі. Перед кінцем Першої світової війни він опинився на Волині, а помер у грудні 1949 року в Ельванґені, Німеччина. Її мати – Марта Ярмак, волинянка, народилася 1901 року, померла в Авґзбурґу 1951 року. У Н. Ільницької був на півтора року молодший брат — Веніямин. Н. Ільницька також дуже близько жила зі своєю тетою — Ніною Ярмак, медсестрою за професією, і вуйком — Юрієм Ярмаком. Між ними трьома зберігся теплий зв’язок і в Америці, куди згодом всі переїхали з Німеччини.

У 1934 році Ніна з батьками і братом переїхала до Львова. Там вона і Веніямин навчалися в польській гімназії. Зрозуміло, що обоє добре володіли рідною українською мовою. Н. Ільницька знала і російську мову, а згодом вивчила ще німецьку й англійську. Її тета Н. Ярмак одружилася з Григорієм (Грицем) Андріївим — УНРівцем і петлюрівцем з Кам’янця-Подільського. Він був інтернований поляками в Калiші. З початком Другої світової війни і приходом більшовиків, почалися виклики на допити. Ніна і Григорій Андріїви вирішили виїхати до Кракова. Німці розстріляли Г. Андріїва в Києві 1942 року. А брат Веніямин зголосився до Другої Української Дивізії УНА і загинув у 1945 році.

У кінці 1944 року, по довгих митарствах, Н. Ільницька опинилася з хворими батьками в Німеччині, де вона ними опікувалась аж до їхньої смерти. Від 1945 до 1947 року вона працювала для Ліґи Політичних В’язнів у Мюнхені. У листопаді 1947 року вона одружилася у Фюрті з Романом Ільницьким, відтак працювала разом з ним у його видавництві „Час”. У Німеччині народилися їхні діти – Олег (Фюрт, 1949) і Уляна (Авґзбурґ, 1952). Для Н. Ільницької виховання і освіта дітей стали головним завданням життя. В 1950-их роках, коли Ільницькі осіли на постійне місце в Мюнхені, Н. Ільницька працювала в Українській Mедичній Xаритативній Службі референтом суспільної опіки.

У 1957 році вона переїхала з родиною до США. Спочатку працювала на швейній фабриці у Філядельфії, потім у різних комерційних фірмах, відтак асистентом стоматолога в Ню-Йорку, а від 1965 до 1990 року у видавництві „Пролог”. Від 1990 до 2000 року опікувалася вдома своїм чоловіком Романом, який хворів на хворобу Альцґaймера.

Ціле своє життя Н. Ільницька брала активну участь в громадській роботі, особливо в організаціях для молоді. В Америці тісно співпрацювала з Лідією Крушельницькою, яка керувала Студією Мистецького Слова. Н. Ільницька готувала для студії тексти і програми, та шила костюми. Багато років присвятила вона Пластовій Станиці в Ню-Йорку. За її редакцією 1969 видано „Збірник з нагоди 20-річчя Пластової Станиці в Ню-Йорку“.

У Видавництві „Пролог” обсяг її праці був широкий – від адміністрації журналу „Сучасність“, до секретарської роботи, перекладів, коректи і редаґування.

Саме у „Пролозі” вона видала спомини вояка УПА Івана Дмитрика „В лісах Лемківщини“. Вона розповідала: „1973 року Дмитрик розповів мені, що ще в 1949 році, два роки після переходу з рейдом УПА на Захід, написав спомини, які ще й далі лежать у нього, бо йому сказали, що вони не надаються до друку”. Н. Ільницька переробила цей текст. „Автор проявляв вроджену інтеліґентність та талановитість, а передовсім зворушувала його ідейність, щирість і скромність“, – писала вона. Ці спомини вийшли 1976 року і мали великий успіх серед читачів. За її редакцією і адаптацією також вийшли спомини вояка УПА Омеляна Плеченя „Дев’ять років у бункері (1987). Ця книжка згодом появилася у польському перекладі (1991). Нінину роботу згадали у прихильній рецензії в Harvard Ukrainian Studies (грудень 1991).

До її обов’язків в „Пролозі” належало теж читання української радянської та іншої преси, переписування статтей i текстів для публікації в журналах і книжках, відчитування та переписування самвидавних матеріялів, переклади, участь у висиланні „інформаційних листів” в Україну та інших матеріялів з пропаґандивних операцій.

У книзі Анатоля Камінського про „Пролог” (2009) Н. Ільницька так описала свою працю: „Коли я почала працювати в „Пролозі”‚ дехто із знайомих питався, що я там роблю. Я жартома відповідала, що я є дівчина для всього, хоч у тому жарті таки й було багато правди. Спочатку моїм основним завданням була адміністрація „Сучасности“. Я упорядкувала сітку передплатників в Канаді й опісля в США, вела кореспонденцію з передплатниками, стягала заборгованість, висилала рахунки, находила нових передплатників, вела картотеку, займалася продажем книжок, виготовляла каталоги наших видань”.

Про самвидавні матеріяли вона писала: „Часто це були маленькі „писульки“, написані маленьким, як мак, письмом, часто на сиґаретному папері і тоді приходилося сліпати над ними з побільшуючим шклом. Щодо „інформаційних листів” то ми їх виготовляли так, щоб вони виглядали як приватні особисті листи, а адреси ми вибирали з радянської преси й інших видань. Ми були свідомі, що багато їх пропадає, але, наприклад, коли я почала висилати їх зі своєю адресою (поштової скриньки), ми діставали неодноразові відгуки від них”.

А про свої переклади Н. Ільницька згадувала: „Не раз треба було робити переклади на українську мову. Мірко (Мирослав Прокоп) кидав мені на стіл якийсь переклад і просив його „переписати і вишліфувати трохи мову“. Часто легше було, коли я робила переклади на українську мову сама”.

У Н. Ільницької був бистрий ум і постійна допитливість. У сім’ї вона була теплою, гостинною, життєрадісною, відома своїми „золотими руками”, які готували смачні страви і неперевершені австро-угорські торти. Грала добре в шахи (навчила сина), пристрасно любила своїх котиків, а ще більше своїх внучок, яким присвятила безліч щасливих років. Вона теж писала гумористичні вірші й фейлетони для приятелів, таких як Емма Андієвська та Іван Кошелівець. В громадському житті – діловита, спритна, часом нетерпелива в очікуванні результатів від інших. Її життєві погляди безумовно сформувалися під впливом загального проґресу й вивільнення жінок в ХХ ст. Можна сміло сказати, що вона по-своєму сприяла цій еволюції.

У глибокому смутку залишилися дочка і син Уляна й Олег Ільницькі‚ невістка Наталія Пилип’юк‚ зять Рей Стабелбайн‚ внучки Ніна і Віка Стабелбайн‚ племінниці Марійка Шуст і Оксана Крушельницька з чоловіком Любомиром та синами Павлом і Марком Крушельницькими.

Коментарі закриті.