Фелікс Хмельковський. „Дневник лейтенанта (1986-1987)“. Черкаси. Видавець Третяков Олександер. 2016. 272 стор.
22 липня у „Свободі“ було вміщено звіт Олександра Костирка „На презентацію прийшли моряки“ про громадське обговорення в Черкасах щоденника Фелікса Хмельковського, який він вів під служби на Тихоокеанській фльоті СРСР. Щоденник написано російською мовою і такою мовою й видано накладом 1,000 примірників, щоб з щоденником могли ознайомитися в Росії численні моряки, які ще перебувають в ілюзії щодо сили й могутности фльоти СРСР.
Видавництво „Смолоскип“ має намір видати щоденник у перекладі українською мовою.
Тим часом щоденник прочитав відомий літературознавець проф. д-р Володимир Поліщук, письменник, завідувач катедри української літератури і порівняльного літературознавства Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького. Надіслану ним рецензію вміщено на цій сторінці.
* * *
„Цей щоденник („Дневник лейтенанта“) краще читати, ніж розповідати про нього чи аналізувати його. Цілком випадково, від прочитання слова „лейтенант“ у назві книжки, згадався один літературний термін ‒ „лейтенантська проза“ ‒ з епохи шістдесятництва й літератури про війну, в якій ота сама „лейтенантська проза“ з її далекою від героїчних країв „окопною правдою“ зовсім по-новому, трагедійно, висвітила криваву суть війни.
У цьому моєму тексті, повторюся, ця паралель чи згадка цілком випадкова, але може бути незайвою і в розмові про щойно надруковану в Черкасах книжку Фелікса Хмельковського. Він ‒ молодий лейтенант-романтик (який, на превеликий жаль, уже в потойбіччі), випускник вищого військово-морського училища з цілком самодостатнім, переконано-усвідомленим, аналітично-критичним (у тому числі самокритичним, іронічним, самоіронічним) поглядом на світ у собі й себе у світі, нарешті потрапляє на омріяну з дитинства військову службу. На моря й океани…
Ось така, сказати б, „стартова позиція“ в розмові про „Щоденник лейтенанта“. Хіба варто додати, що писав цей щоденник (1986-1987 роки) 22-23-річний юнак. От у цьому факті, як на мене, одна з очевидних родзинок книги: так писати в такому віці може тільки неординарна особистість із глибоким інтелектом, усвідомлено-усталеними гуманістичними цінностями й, безперечно, талановита, літературно талановита.
Щоденник Ф. Хмельковського ‒ то густий авторефлексивний текст, у якому можна виокремити ряд смислових площин ‒ автобіографічну, світоглядну (щодо самого автора), пізнавальну (щодо світу, моря, кораблів тощо), любовно-інтимну (і конкретизовану, й узагальнену ‒ щодо жінок, взаємин із жінками), літературно-художню, зрештою, релігійно-духовну ‒ пошуків „дороги до Храму“.
Кожна з означених площин заслуговує на окрему розгорнуту розмову, бо справді є вельми цікавою і, лишаючись у тексті „приватною“, Феліксовою, набуває рис глибоких мислительних узагальнень, викладених доволі майстерним художнім стилем. За всього біографізму й документальності тексту.
Якщо мовити, скажімо, за світоглядну площину щоденника, то перед нами зі сторінок постає глибоко і критично мислячий інтелектуал-дисидент пори горбачовської перебудови, внутрішньо вільна й загальнолюдськи демократична особистість, своєрідними текстовими маркерами якої можуть бути хоча б згадувані імена улюблених автором мистців згаданого часу: Володимир Висоцький, Олександер Розенбаум, Андрій Макаревич, а поруч ‒ улюблені письменники чи кіномистці, ‒ Федір Достоєвський і Віліям Шекспір, Ґарсія Маркес і Федеріко Феліні, Чинґиз Айтматов і Тенґіз Абуладзе, Євген Клімов і Віктор Астаф’єв, Булат Окуджава і Валентин Распутін… І, що важливо, біля кожного з цих імен ‒ цікаві, глибокі рефлексії з проєкцією на ту чи іншу ситуацію… От, скажімо, думка про оволодіння професією моряка: „Поки я учусь у Соболєва і, частково, у Пікуля. Станюковича як учителя відкидаю. Він бреше“. Це про письменників-мариністів. Дуже цікаві алюзії на тему надпопулярної в „перебудовні“ роки айтматовської „Плахи“ чи не менш відомого тоді фільму „Покаяння“ Т. Абуладзе. Останній із творів, осмислений при завершенні щоденника, певно дуже вплинув на світоглядний і життєвий вибір Ф. Хмельковського ‒ самому шукати дорогу до Храму й допомагати її шукати іншим. У різних середовищах, у різних країнах і на різних континентах, де місіонерствував, „звільнившись на берег“, цей справді неординарний чоловік.
Винесені в заголовок слова з тексту щоденника, і прочитуються вони не тільки буквально, а й метафорично: людина з багатим внутрішнім світом у протистоянні не тільки з затхлістю військової служби, а й із дегуманізуючою ортодоксією політсистеми.
Ф. Хмельковський мав безперечний літературний талант, він його вигранював, хоч і вдавався часто до самоіронії. Чи з цього приводу, чи з іншого. Він щиро й відверто аналізує в тексті власні думки й почуття, частіше ‒ вельми самокритично, і це вочевидь побільшує нашу довіру до написаного ним. Автор щоденника ‒ майстер діялогів і монологів, тонких пейзажних замальовок, стислих і влучних характеристик, неабиякий психоаналітик.
Можна сказати й так, що цей „Щоденник лейтенанта“ явив собою своєрідну прелюдію подальшого нетривалого, але яскравого, добро творчого й совісливого буття Ф. Хмельковського в цьому непростому світі неспинної боротьби між Добром і Злом, світі, що його цьому чоловікові було „дано ‒ пропускать все через себе“. Цю книгу справді краще читати…