Відомий український мікробіолог, епідеміолог, президент Української Академії Наук (1928-1929), засновник Інституту мікробіології та епідеміології в Києві Данило Заболотний народився 16 грудня 1866 року в селі Чоботарка (нині – Вінницької области). Він врятував людство від епідемій чуми, холери й інших інфекційних захворювань.
А при тому писав знамениті вірші: „В краю, де воля – голос правди, в краю неволі – все брехня; там є багато тільки кривди, царить в законі розбійня“. У вірші „До товариства“ написано „Підем разом на роботу для неньки-Вкраїни, нехай з нами, козаками, вона не загине!“.
У довіднику „Біологи“ („Наукова думка“, 1984 рік) читаємо, що Д. Заболотний – радянський мікробіолог і епідеміолог у 1929 році організував у Києві Інститут мікробіології та епідеміології (тепер це Інститут мікробіології та вірусології ім. Д. Заболотного). В 1897-1899 роках брав участь в експедиціях для вивчення чуми в Індії, Арабії, Китаї, Монголії, Персїї та інших краях. В 1910-1917 роках керував експедиціями в Манджурії й Туркестані. Ніде жодного слова немає, що вчений ще в студентські роки писав вірші, які високо оцінила Леся Українка, котра була з ним особисто знайома і цінувала його за глибокий дух патріотизму.
Д-р Віталій Западнюк, керівник лябораторії експериментальної фармакології Інституту геронтології писав у журналі „Київ“ за 1999 рік: „В часі громадянської війни Д. Заболотний передав батькові свого щоденника, який вів у грубому зошиті, де було написано: „Чи довго ще чути, як стогнуть в неволі в кайдани закуті, як гине без долі козацькая сила, бідніє святая Україна мила. Та ні ж бо, не буде, на згубу за волю за луччую долю, за долю Вкраїни“. Вже з тих слів відчутно дух патріотизму великого науковця.
Д. Заболотний походив з хліборобської родини, вчився на природничому факультеті Новоросійського університету в Одесі під керівництвом видатного професора Іллі Мечникова‚ але у 1889 році був виключений з університету і арештований за участь у студентському русі проти царату. Через три місяці Д. Заболотний важко захворів і його звільнили з ув’язнення. Він повернувся до Одеси, де став практикантом на Одеській бактеріологічній станції і був помічником у директора Якова Бардаха.
В 1891 році він склав екстерном державні іспити в університеті на ступінь маґістра природничих наук, вступив на третій курс медичного факультету Київського університету св. Володимира. Цього ж року він одружився з Людмилою Радецькою і поринув у наукову роботу на катедрі загальної патології під керівництвом проф. Володимира Підвисоцького.
У 1894 році Д. Заболотного відправили до Подільської губернії, де була епідемія холери та дифтерії. Тут він створив бактеріологічну лябораторію у Кам’янці-Подільському. Він побував у наукових експедиціях до Індії, Арабійського півострова, Китаю й Монголії, де вивчав вогнища чуми, заснував першу в Росії (у Петербурзі) катедру медичної мікробіології, опісля їздив з науковою місією до Персії, Арабії та Месопотамії, Шотляндії, Португалії, Марокко. У Парижі опрацьовував матеріяли експедиції до Індії і опублікував курс лекцій „Основи загальної мікробіології“, випустив 1909 року підручник „Загальна бактеріологія“, а у 1908 році у Військово-медичній академії захистив дисертацію на ступінь доктора медицини. І де б він не перебував, ніколи не розлучався з Шевченківським „Кобзарем“.
У 1918 році Д. Заболотний організував епідеміологічний відділ Інституту експериментальної медицини, створив вакцинно-сироваткову комісію при Петроградському відділі охорони здоров’я. Захворіла його дружина і померла. Помер його син Петрусь. В тому періоді в Україні почалися визвольні змагання. 1920 року Д. Заболотний організував комісію для вивчення висипного тифу, засновував першу в країні катедру епідеміології. В грудні 1922 року Д. Заболотний виїхав у відрядження до Петрограда. Його обрали завідувачем катедри мікробіології Військово-медичної академії, членом-кореспондентом Російської Академії наук. Учений опублікував понад 200 праць, присвячених вивченню чуми, холери й сифілісу.
У травні 1928 року Д. Заболотний оселився в Києві, де продовжив наукову роботу. Він допо магав бідним, особливо сиротам, за свій кошт навчав 13 дітей, яких усиновив. Серед нух була Федора Яковенко з села Китайгорода на Вінниччині, яка переписала пошкоджені сторінки рукопису, але службовці НКВД ці матеріяли забрали, як націоналістичні‚ й заборонили інші його твори популяризувати. Якби вчений дожив до сумнозвісного для українського народу 1937 року, його неодмінно розстріляли б в катівнях, де гинула українська еліта. Але академіка Д. Заболотного не стало 15 грудня 1929 року. Останні його слова були: „Діти мої дорогі, любіть науку і правду“.
Поховано вченого на подвір’ї батьківської хати у рідному селі поруч з дружиною. На вшанування Д. Заболотного названо Інститут мікробіології і вірусології та вулицю у Києві, а також Вінницький медичний коледж і вулицю в Одесі.