23 червня референдум у Великобританії закінчився незначною, та все ж перемогою евроскептиків: 52 відс. англійців віддали свої голоси за вихід країни з Европейського Союзу. Попри те, що Лондон заздалегідь готував до цього свого кроку европейську і світову суспільну думку, неґативний результат опитування виявився болючим і мовби неочікуваним. Коли ж вляглася буря перших коментарів та оцінок, на поверхні зосталися переважно два погляди на справу: що це лише початок кінця ЕС, і за Британією потягнеться черга референдумів в інших країнах. І протилежна позиція: ЕС витримає це випробування і вийде з нього ще сильнішим. Офіційні Париж і Берлін, чільні члени-двигуни ЕС, назовні не виказуючи жодного занепокоєння, звернулися до британської влади з пропозицією якнайшвидше розпочати визначену законами процедуру виходу з ЕС. Прозвучало це так: можете собі йти, колись ще пошкодуєте.
Ситуація для Британії справді непроста: більшість мешканців Шотляндії і Північної Ірляндії проголосували за збереження членства в ЕС. У протилежному випадку обидві країни організують власні референдуми – за вихід зі складу Об’єднаного Королівства. Очевидно, це трохи охолодило евроскептичний ентузіязм, і британці швидко зібрали потрібну кількість (понад 500 тис.) голосів для внесення до парляменту петиції про повторний референдум на цю ж тему.
Ну, й було б також дивно, якби ця історія обійшлася без ще однієї зовні правдоподібної версії – що на Великоританію мала великий вплив путінська Москва, котра давно у своїх снах бачить Европу роз’єднаною і розсвареною. Насправді від цих снів до реальности ще дуже далеко, хоч, ясна річ, Росія з усіх сил намагатиметься використати вихід Англії з ЕС у своїх неоімперських та антиамериканських інтересах. Офіційний речник російського Міністерства закордонних справ Марія Захарова заявила‚ що Англія не виходила б з ЕС‚ „якби Брюсель не йшов виключно у напрямі діяльности американської політики“. Тим часом все скоріше навпаки: Брюсель капітулює перед Москвою. 24 червня Бюро Парляменстькоя Асамблеї Ради Европи ухвалило резолюцію‚ у якій стверджується про „спільні з Росією цінності“.
Ґльобалізаційні процеси навіть в економіках не йдуть гладенько, парадигма вирівнювання матеріяльних рівнів, якости життя різних держав, розвинутіших і відсталіших, викликає, замість терпеливости‚ образи і нарікання. Тим болючішими ці процеси даються взнаки у культурі, в усьому тому, що належить до особливостей національного життя кожної европейської країни. Низку нарікань на адресу ЕС висловлювала й Англія. По-перше, членство в ЕС забирає від британських платників податків щонайменше 15 млрд. фунтів стерлінґів на рік. По-друге, тяжким є обов’язок щороку надавати працю 300 тис. іміґрантів – з тих держав, котрі не дбають про розвиток власних економік. По-третє, англійська економіка, пов’язана правилами ЕС, не має можливости вийти на вищі рівні.
Однак, і прихильники членства в ЕС мають не менш переконливі арґументи: мовляв, це прямий доступ до величезного ринку вільної торгівлі, що є вкрай важливим, оскільки половина британського експорту йде до країн ЕС; британські фармери одержують від ЕС мільярдні субсидії; міґранти, котрих приймає Британія – це переважно молоді, освічені, життєздатні люди; та й понад мільйон самих англійців живуть і працюють у країнах ЕС.
Найбільше від союзу англійців відлякує все виразніше усвідомлення, що в ньому Великобританія дедалі більше втрачає свій суверенітет, оскільки за рішеннями Брюселю стоять Берлін і Париж, і ніколи – Лондон.
Тобто, іншими словами, головною причиною внутрішніх проблем в Европейському Союзі є він сам, його самоцільна практична політика, його політично-моральний світогляд, котрий досі не склалися у привабливу для всіх країн-членів систему ідей та цінностей. Сталося, власне те, що давно можна було передбачити. Читаємо, наприклад, у нашій „Свободі“ з 3 вересня 1993 року: „Соціялісти‚ навіть західні‚ „цивілізовані“‚ відриваючи економічно-політичні інтереси від інтересів нації‚ небезпечно розхитують маятник внутрішньої стабільности. Скільки відтягнуть його убік соціялістсько-космополітичних мітів‚ стільки він потім мусить відхилитися до правої реакції… Сучасні европейські провідники іґнорують діялектику старих філософів‚ які‚ як от Шпенґлер‚ провіщували занепад Европи‚ якщо вона не спроможеться знайти рівновагу між технологічно-економічним рівнем і глибинною національною культурою. А без неї врешті-решт замулюються джерела всякого здоров’я‚ також і економічного…“.
Хоронити ЕС ще рано. Брюсель ще може знайти відповіді на евроскептицизм. Ще не все ясно з Великобританією – повторний референдум може дати позитивний для ЕС вислід. Та й Европа – це щось незрівнянно більше і сильніше‚ ніж ЕС‚ в ній можлива диференціяція‚ що приведе до цілком іншої геополітичної ситуації. Наприклад‚ утворення балто-чорноморської дуги держав‚ до якої належатиме Україна. Або „вишеградська четвірка“ на чолі з Польщею плюс Україна. „Польща стане провідником антиросійської коаліції“ – передбачає американський аналітичний центр „Stratfor“.
В кожному разі‚ Европа має залишатися стратегічним напрямом для України. Бо Україна з її органічним демократизмом і свободолюбністю – це майбутнє Европи.