Ціль… єсть: опікування ся народністю руською,
причинення ся до її свобідного і независимого розвиття,
а при тому – удержування згоди і єдності з миром
соплеменної народності в нашій спільній отчині.Іван Вагилевич
Одним з піонерів нової української літератури в Галичині був Іван Вагилевич, котрий увійшов в історію нашої культури як талановитий письменник, літературознавець, лінґвіст, фолкльорист, етнограф, краєзнавець та громадсько-культурний діяч. Уся його діяльність була спрямована на те, щоб західня гілка нашого народу відчула себе органічною частиною української нації.
Намагався він підняти рідний народ до висот европейської культури, оновити мистецьке слово, поставити його поряд з літературними досягненнями представників інших народів.
Він, під впливом Маркіяна Шашкевича (1811-1843) та разом з Яковим Головацьким (1814-1888) творили знаменитий творчий гурток, який увійшов в історію українського письменства під назвою „Руська Трійця“, якому судилося зіграти вирішальну ролю в українському національному відродженні.
Завдяки ,,Трійці“ вийшла славетна ,,Русалка Дністровая“ в якій М. Шашкевич писав: ,,Мали і ми наших співців, але найшли тучі й бурі, тамті заніміли, а народові й словесності на довго ся здрімало“. Цей творчий гурток був тим вогником, який пробудив нарід до духовного і повноцінного життя.
Народився Іван Вагилевич 2 вересня 1811 р. у селі Ясень (тепер Рожнятівський район Івано-Франківської области) в сім’ї священика о. Миколая. Дитячі роки Іван провів серед мальовничої бойківської природи, вчився в чотириклясній школі Бучача, а далі у станіславській гімназії.
В 1830-1838 роках, студіюючи у Львові, І. Вагилевич познайомився з М. Шашкевичем та Я. Головацьким. Під натхненням М. Шашкевича став плідно працювати. Поміщував свої вірші, наукові розвідки та мистецькі твори у „Русалці Дністровій“, за свою активну творчу роботу попав під нагляд поліції. Захоплювався етнографією, досліджував історію та археологію, листувався з літераторами і фолкльористами. Його твори були надруковані в місцевих виданнях: „Часопис чеського музею“, „Варшавська бібліотека“, „Дневник Руський“, „Gazeta Lwówska“ та інших.
Постать І. Вагилевича знаменувала собою народження нової української літератури в Галичині. В 1837 році він написав „Гуцули, мешканці Східного Прикарпаття“, а 1839 році „Бойки, русько-слов’янський люд у Галичині“. У 1841 році написав працю „Лемки – мешканці Західних Карпат“, яка вперше опублікована в ч.4 журналу „Народна творчість та етнографія“ за 1965 рік. У цій праці він один з перших увів у літературу етнографічну назву „лемки“ та подав кілька різновидів слова (лемочко, лемча, лемак, лемчак), що свідчить про давнє існування цієї назви. Помилявся він у питанні про походження назви, бо виводив її від невживаного тут слова „лемзіти“. Цінним у праці є розділ про етнографію лемків, зокрема про їх одяг. Уміння глибоко розкривати самобутні риси в побуті верховинців свідчить про те, що І. Вагилевич добре знав звичаї населення західніх Карпат. Згодом написав „Про упирів та відьом“, а у 1945 році видав граматику української мови (польською мовою).
Іван Франко так характеризував І. Вагилевича під час його навчання і праці у Львові: „Бачимо молодого чоловіка, повного надій на будуще, спеціяльно на наукову кар’єру. Він знайомий з широким кругом інтелектуальних і привілейованих людей, часто подорожує по краю, збирає етнографічні, історичні та всякі інші матеріяли, носиться з науковими працями, про які згадують і заграничні публікації та товариства“.
І. Вагилевич хотів працювати на слов’янських катедрах Києва або Харкова, але царський уряд йому відмовив. Він приєднався до політичної організації ,,Руський собор’’ і був редактором її органу ,,Дневник Руський’’. Отримавши ієрейські свячення, став парохом в селі Нестаничах на Золочівщині в 1846-1848 роках.
У 1848 році, під впливом ,,Весни народів“ залишив парафію. Працював редактором газети ,,Дневник Руський’’, але редакцію незабаром закрили. Консисторія відмовила йому в дальшій праці на парафії і він тоді перейшов на протестантизм. Його економічна ситуація ускладнилася і він був змушений працювати на хліб у польських та чеських видавництвах.
Протягом 10 років працював в принагідних роботах, щоби прогодувати дружину та дітей: був перекладачем української мови, друкував статті в „Газеті львівській“ та кориґував виступи депутатів галицького сейму. В 1848 році він написав ,,Замітки о руській літературі’’, „Монастир Скит у Маняві“ та ряд інших творів. У 1862 році одержав посаду міського архівара, на якій працював до смерти.
Родина Вагилевича складалася з дружини Амалії, яка померла 3 лютого 1882 у віці 55 років, сина Володимира, учня клясичної гімназії у Львові, котрий помер 11 березня 1863 у віці 16 років, та сина Михайла, який помер трирічним 1864 року. Незважаючи на складні життєві обставини, І. Вагилевич дальше продовжував творчо працювати, особливо з Авґустом Бельовським, на ниві історичної науки, передусім джерелознавства. Написав низку праць, які мають зразкове джерелознавче підґрунтя. Підготував опис дако-романської мови з додатком дакійсько-польського словника. Збирав і опрацьовував лексичні матеріяли для словників, зокрема, українсько-німецько-латинського. Цінні його етнографічні праці про гуцулів, бойків, лемків та літературу. Переклав „Слово о полку Ігоревім“ українською і польською мовами, давши науковий коментар (опубліковано у Зошитах НТШ, т. 234., Львів, 1997).
Незважаючи на всю суперечливість життя, творчість І. Вагилевича залишається для української історії літератури перлиною, у багатьох ділянках стає відкривачем фолкльорної й мовної тематики.
Він помер 10 травня 1866 року у Львові. Тіло похоронено на Личаківському цвинтарі на полі ч. 5. Деякі дослідники твердять, що ця могила не автентична. Роман Горак стверджує (1987), що могила І. Вагилевича знаходиться неподалік могил М. Шашкевича та І. Франка.
В 1995 році відкрито музей в селі Ясень, на батьківщині видатного письменника, етнографа і просвітителя. Музей розташований у будинку, що колись належав родині письменника, біля якого в 1937 році було споруджено пам’ятник з написом: „Пробудителям Галицької землі отцям М. Шашкевичеві, Я. Головацькому та І. Вагилевичеві в століття „Русалки Дністрової”. В 1970-их роках пам’ятник перебудовано. У музейних п’яти кімнатах розміщено понад 1,000 експонатів. Це в основному друковані видання, документальні матеріяли, які передала музеєві Львівська наукова бібліотека ім. Василя Стефаника, предмети побуту і гончарні вироби, одяг, взуття, якими користувалася колись родина Вагилевичів та жителі його рідного села. Для вшанування наших національних пробудителів, 31 грудня 2013 року в Івано-Франківську відкрили перший в світі пам’ятник „Руській Трійці“.