ТОРОНТО. – 23 вересня у Науковому Товаристві ім. Шевченка (НТШ) відбулася чергова доповідь на тему „Чи шваба чи вдача? Кулішів Шекспір в історії української літературної мови”, котру виголосив Андрій Даниленко – професор ню-йоркського університету Пейс.
Голова НТШ д-р Дарія Даревич привітала гостя з дружиною і попросила проф. Максима Тарнавського розповісти про доповідача.
Проф. М. Тарнавський сказав, що йому приємно представити проф. А. Даниленка з різних причин, а надто тому, що він є мовником. Таких фахівців, особливо історичних мовознавців, на думку проф. М. Тарнавського, дуже мало. Він вважає, що ця ділянка науки зникає.
А. Даниленко почав наукову кар’єру у Харківському університеті. Здобув також диплом Московського університету дружби народів. Його творчі зацікавлення є багатогранними. А. Даниленко близько співпрацював із проф. Юрієм Шевельовим, вивчає його спадщину. Доповідь до певної міри це віддзеркалює.
Проф. А. Даниленко подякував за запрошення і сказав, що 16 років тому завдяки НТШ в США і зокрема підтримці Лариси Онишкевич вийшов у науковий світ. Його основним заняттям є лінґвістика. Захоплення П. Кулішем з’явилося у процесі роботи над історією української літературної мови, яка неможлива без П. Куліша. Про нього багато пишуть в Україні, але немає монографії про його мову. П. Куліша вважають одним з засновників української літературної мови, але нічого з того, що він пропонував, не було використано.
Одним з перших перекладів П. Куліша було „П’ятикнижжя” , видане у Львові 1869 року русько-українською мовою. Це дуже цікавий переклад і проф. А. Даниленко хотів розглянути його з точки зору розвитку української літературної мови. Але у доповіді він зосередився на перекладах Шекспіра, яких П. Куліш зробив 12. Цікаві назви цих перекладів: „Присмирена каверзниця”, „Приборкана гоструха”, „Багато галасу з нечевля”. Є ще дві праці, котрі він переклав і які Ганна Барвінок передала до музею, де вони загубились. Задум П. Куліша перекладати Шекспіра виник з його нелюбови до козацького періоду історії української мови. У певний час він розчарувався в історії українського народу, особливо козацької доби. П. Куліш захоплювався Шекспіром, звертався до нього як до „батька рідного”, перечитав багато літератури про нього.
Щоб оцінити його переклади, зрозуміти, чому він обрав саме ті, а не інші слова, треба подивитися на доробок попередників. У ХІХ ст. Микола Костомаров першим переклав „Пісню Дездемони”. Перекладали Шекспіра також Павлин Свєнціцький – український письменник польського походження, Михайло Старицький, Панас Мирний (його праці не були опубліковані), Леся Українка (надруковані уривки), І. Франко (опубліковано не все).
М. Старицький переклав „Гамлета” з метою розвивати і пропаґувати українську мову. На цю публікацію відгукнувся шовіністичний журнал „Киевлянин” статтею „Бути чи не бути – вот так заковика”. Вочевидь, автор статті і не здогадувався, що слова „заковика“ немає в українській мові. Закидали М. Старицькому, що він засмічує українську мову словами, яких у ній немає: дворовик, зружжя, певняк, шабльований – проф. А. Даниленко сказав, що це його улюблене слово. М. Костомаров питав, де М. Старицький узяв слово „байдужість“. А Василь Горленко – есеїст, навчався в Парижі – не вподобав слово „хвалій“.
Дездемона у трактуванні М. Костомарова звучала як українська дівчина: вербице зеленая, дівочка, головонька і т. п. Леся Українка поважала П. Куліша, він був для неї учителем. Її переклади звучать по-сучасному. Павло Свій у перекладі „Гамлета” вживав польські слова і вирази. Публікація перекладу П. Куліша 1882 року була єдиним прижиттєвим виданням. Воно викликало неґативну реакцію. Кулішеві закидали вживання чудацьких слів: брона, хвір, ісступлєніє, улика, знаходили перекладацькі помилки.
І. Франко вважав П. Куліша особою, котра не мала права працювати на ниві української культури. І. Франко був демократично налаштованим. П. Куліш більше думав про речі універсальні. Ганна Барвінок попросила через М. Лисенка, щоб І. Франко підготував до друку переклади П. Куліша і нічого в них не змінив. І. Франко змінив багато, навіть окремі речення; назагал давав йому неґативну характеристику: дилетант-історик, має шкідливі погляди на українську історію, вживає штучну староруську мову з московським забарвленням. Згідно з І. Франком і пізніше – Ярославом Гординським – у П. Куліша є багато архаїзмів, чужих слів, вульгаризмів, варваризмів, зросійщених церковнослов’янізмів.
Леся Українка була ближчою до П. Куліша у поглядах на розвиток української мови. Вона розуміла, що українська мова мусила бути космополітичною. Як і П. Куліш, вона мала синтетичний погляд на еволюцію української мови – необхідність поєднання елементів з різних діялектів та періодів розвитку мови.
Панас Мирний, М. Костомаров, М. Старицький кохалися в етнографізмі – мові одного хутору. Звідси – реґіональність мови. У Юрія Федьковича та І. Франка були демократичні погляди на розвиток мови. П. Куліш був першим, хто зрозумів ці проблеми. Для нього була важливою множинність літературних традицій історії української літературної мови. Він наголошував на необхідності не забувати період Київської Русі. Літературну мову періоду Мелетія Смотрицького забрали росіяни, але це не означає, що ми повинні відмовлятися від нашої спадщини. Той період не можна відкинути, забути, особливо, коли йдеться про творення власного високого стилю.
У 1966 році була опублікована збірка статей Ю. Шевельова у перекладі німецькою мовою, де він писав про П. Куліша як про синтезатора стилів і жанрів в історії української літератури.
По закінченні доповіді проф. А. Даниленко відповідав на запитання.