Іван Франко – цілий материк на плянеті українського духу. Cаме він має найбільш об’ємну біографію з-поміж усіх українських авторів – у 10 томах, 11 книгах (5,000 сторінок) за авторством Романа Горака і Ярослава Гнатіва (вийшла 2000-2009 і удостоєна Шевченківської премії). Зараз багатьом літераторам присвячено окремі персональні енциклопедії, але тяжко навіть уявити, яким гігантським може бути подібний довідник в І. Франка.
Кожний чоловік має посадити дерево, збудувати дім і виростити сина. Це І. Франко здійснив. Одружився він у 30 років. Як сам писав: „Тричі мені являлася любов”. Насправді тих спроб було значно більше, та життєві обставини не сприяли одруженню, адже за свою революційну діяльність І. Франко пережив аж чотири арешти (1877, 1880, 1889, 1892). Дружина Ольга (1864-1941) мала спадкове психічне захворювання, яке загострилося 1900 року. Після загибелі першого сина вона чотири роки (1914-1918) провела у божевільні. А все ж удвох вони виховали трьох синів і дочку (Андрій, Тарас, Петро, Анна).
Андрій (1887-1913) починав фактично як батьків секретар, успадкував ряд його зацікавлень, але помер зовсім молодим від нещасного випадку. Петро (1890-1941) був січовим стрільцем, організатором авіяполку Української Галицької Армії, педагогом і письменником, знищений сталінським режимом, саме його нащадки (його двох дочок) і складають зараз більшість продовжувачів Франкового роду. Дружина ж Петра Ольга відома як авторка і досі популярних кулінарних книг.
Щасливіше склалася особиста доля в Тараса (1889–1971), що був філологом-античником, членом Спілки письменників, викладав у Київському університеті. На сьогодні найстаршим з нащадків І. Франка є його онук інженер Роланд Тарасович (народжена 1932). Інша онучка Зеновія Тарасівна (1925-1991) – відома дисидентка, літературознавець, дослідниця спадщини свого діда. Вона, як і дід, написала дві дисертації, та на відміну від нього їй не дозволили захистити жодної.
Каменярева донька Анна (1892–1988) певний час жила на Закарпатті у Білках, де мав лікарську практику її чоловік Петро Ключко. Потім відвідала Закарпатську область у 1967 році. Залишила безцінні спогади про батька. Але її гілка, дійшовши до правнуків Каменяра, на них і урвалася.
Власний дім І. Франко збудував у 46 років (Львів, вул. Понінського, 4, тепер – вул. І. Франка, 152). До того (а також після) він змінив у Львові близько десятка помешкань. Мав три невдалі спроби стати депутатом галицького сейму та австрійського парляменту (1895, 1897, 1898), але вперто продовжував будувати великий дім на ймення Україна.
1902 року Франко посадив грушу, яка досі росте біля його будинку-музею. Та значно більше він насадив інших дерев, котрі плодоносять понині. Адже він був першим українським професійним літератором, який жив зі свого пера (бо бажаної викладацької посади так і не отримав). Та й зараз у нас таких усього кілька осіб, що живуть за рахунок гонорарів.
(Продовження в наступному числі)
Сергій Федака – доктор історичних наук, профeсор Ужгородського Національного Унівeрситету, письменник.
Письмовий доробок Івана Франка налічує 6,000 творів, автор мав з сотню псевдонімів, співпрацював з редакціями 200 газет і журналів, зібрав бібліотеку з 12,000 томів. Один тільки науковий опис цього зібрання налічує чотири томи (поки видано два). Особистий архів І.Франка (в Інституті літератури, Київ) налічує 5,000 одиниць зберігання. Тричі видавалися його багатотомні зібрання творів.
Останній 50-томник, укладачі якого цілком заслужено відзначені Шевченківською премією, є фактично 60-томником, оскільки пара томів вийшло у двох книжках. Це вже 52 томи. Плюс видано чотири додаткові томи. Відтак 2009 року видано окремий том з купюрами, які свого часу не були пропущені радянською цензурою. Нарешті, окремий том становлять різноманітні покажчики до багатотомника. А доповнення до цього зібрання продовжують з’являтися і понині. Це видання містить близько 250 ілюстрацій – переважно титульні аркуші авторових книг та прорецензованих ним. У ньому згадується близько 15 тис. персоналій і літературних творів.
Художніх творів І. Франка відомо 1,020. Серед них 10 збірок віршів і 1 збірка поем, 50 поем, 10 романів і повістей, 100 оповідань і нарисів. Найраніший з відомих нині віршів написано у 15 років – „Великдень”, 1871 року. Перша газетна публікація – у 18 років (газета „Друг”, 1874). Перша поетична збірка – у 20 років („Баляди і розкази”, 1876). Новаторською була друга збірка – „З вершин і низин“, що охоплювала головні твори його суспільної лірики („Товаришам з тюрми“, „Вічний Революціонер“, „Каменярі“, „Земле моя“, „Тюремні сонети“ та інші); революціонізувала молоде покоління, через що в Російській імперії була заборонена.
Вершиною інтимної лірики І. Франка стала збірка „Зів’яле листя“. У збірці „Мій Ізмарагд“ переважають філософські мотиви: рефлексії поета про добро й зло, красу і вірність, обов’язок і зміст людського життя. Але й у ній знаходимо зразок суспільної лірики, в якій І. Франко увічнив страждання рідного народу („По селах“, „До Бразілії“ та інші).
Драму власного життя Франко відобразив у збірці „Із днів журби“. Програмова збірка „Senper tiro“ є містичним кредо поета-борця. Велику майстерність виявив І, Франко і в широких епічних поемах „Панські жарти“, „Сурка“,„Смерть Каїна“, „Іван Вишенський“.
Багато автобіографічного вклав І. Франко у свою найвизначнішу поему „Мойсей“, в якій на матеріялі біблійного сюжету показано конфлікт вождя з народом, засуджується зрада національних інтересів та проголошується ідея служіння рідному народові.
Проза І. Франка у дев’яти томах починається з так званого „бориславського циклу“, в якому подано жахливий зріз і глибоку аналізу соціяльного зла в тогочасній Галичині. Зубожіння, пролетаризація галицького села лягли в основу збірок „В поті чола“, „Галицькі образки“, до яких належать автобіографічні оповідання „Малий Мирон“, „Грицева шкільна наука“, „Олівець“, „Schönschreiben“.
Вершини прози Франка є повість „Boa constrictor“, соціяльний роман „Борислав сміється“, де уперше зображені початкові форми революційної боротьби робітництва та стихійне пробудження його свідомости.
Чи не найвідоміший твір І. Франка – повість „Захар Беркут“, що зображає героїчну боротьбу верховинців проти монголів. До історичних творів належать „Герой поневолі“ (про „Весну народів” у Львові), „Великий шум“ (про скасування панщини).
Моральному розкладові „верхів“ тогочасного суспільства в Галичині І. Франко присвятив романи „Для домашнього вогнища“, „Основи суспільности“, „Перехресні стежки“. Проза Франка відзначається жанровим багатством, реалістичним зображенням життя всіх прошарків суспільства.
У драматургії (на два томи) І. Франко виявив себе майстром соціяльно-психологічної та історичної драми й комедії. Перші спроби на цьому полі походять з гімназії: „Юґурта“, „Три князі на один престол“. Найбільше п’єс Франко написав у 1990-их роках. Найвизначніші з них — соціяльно-психологічна драма „Украдене щастя“, віршована історична драма „Сон князя Святослава“. З більших п’єс відомі комедії „Рябина“, „Учитель“ , з одноактівок – „Останній крейцар“, „Будка ч. 27“, „Кам’яна душа“, „Майстер Черняк“, „Суд святого Миколая“.
У жанрі дитячої літератури І. Франко збагатив українську літературу книгами „Коли ще звірі говорили“, „Лис Микита“, „Пригоди Дон-Кіхота“, „Коваль Бассім“, „Абу-Касимові капці“.
Понад половину найповнішого зібрання творів Івана Франка займають 1,200 наукових і 1,650 публіцистичних праць, в тому числі 500 рецензій. Філософсько-соціологічні, суспільно-політичні концепції І. Франко трактував у працях „Nauka і jej stanowisko wobec klas pracujących“, „Мислі о еволюції в історії людськости“, „Найновіші напрямки в народознавстві“. Студії „Соціялізм і соціял-демократизм“ присвячено критиці марксистського соціялізму, матеріялістичної концепції історії, „Що таке поступ?“ — оглядові суспільно-культурного розвитку з критикою комуністичної концепції держави.
1904 року. І. Франко написав наукову працю, відому під назвою „Поема про сотворення світу“. На світогляд І. Франка вплинули теорії французьких, німецьких, російських соціологів. Проте український поет-мислитель залишився собою, мав власний світогляд, увійшов у свідомість наступних поколінь, як невтомний будівничий людських душ українського народу.
У царині філології І. Франко відзначився двома дисертаціями – „Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман і його літературна історія“ та „Розбір „Наймички” Шевченка“.
Найбільшою науковою працею І. Франка є п’ятитомове видання „Апокрифів і леґенд з українських рукописів“. До студій з давнього письменства належать „Св. Климент у Корсуні“, „Карпато-руське письменство XVII–XVIII вв.“, „До історії українського вертепа XVIII в.“.
З нової літератури І. Франко присвятив увагу творчості Івана Котляревського, Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка, Осипа Федьковича, Олександра Кониського, Лесі Українки, Володимира Самійленка, Володимира Винниченка.
Низку розвідок І. Франко присвятив слов’янським літературам, особливо російській і польській, як також західньоевропейській. Підсумком літературознавчих студій і монографій була стаття „Южнорусская литература“ у словнику Брокгавза і Ефрона та загальний курс „Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року“.
Теоретичні погляди про завдання літератури І. Франко сформулював у студіях „З секретів поетичної творчости“ і „Теорія і розвій історії літератури“, в яких підкреслював суспільний підклад літературного твору, однак, за вихідну точку при його оцінці І. Франко вважає артистичний хист автора та літературно-естетичні цінності твору. При студії літературних пам’яток І. Франко користувався порівняльним, психологічним й історико-культурним методами.
На відтинку мовознавства І. Франко присвятив увагу питанню літературної мови: „Етимологія і фонетика в южноруській літературі“, „Літературна мова і діялекти“, „Причинки до української ономастики“. І. Франко відстоював думку про єдину українську літературну мову, вироблену на наддніпрянських діялектах і збагачену західньоукраїнськими говірками.
За ці праці Харківський університет 1906 року нагородив І. Франка почесним докторатом, крім того, він був членом багатьох слов’янських наукових товариств. Пропозиція Олексія Шахматова і Федора Корша про обрання І. Франка членом Російської академії не була здійснена через заборону царського уряду. Єдину свою наукову премію він набув лише посмертно – це відзнака ім. О. Котляревського від тієї ж таки Російської академії. Щоправда, його висували і на літературну Нобелівську премію, але отримати її завадила смерть.
У ділянці фолкльору й етнографії І. Франко зібрав багато джерельного матеріялу, написав низку студій і статтей про одяг, харчування, народне мистецтво, вірування населення Галичини, які публікував у журналах „Світ“, „Друг“, „Житє і Слово“, „Зоря“, „Кієвская старина“ , „Записки Наукового товариства ім. Шевченка“.
І. Франко керував Етнографічною комісією НТШ і разом з Володимиром Гнатюком редаґував „Етнографічний збірник“. До найважливіших студій І. Франка належать: „Дещо про Борислав“, „Жіноча неволя в руських піснях народних“, „Jak powstają pieśni ludowe?“, „Вояцька пісня“, „Наші коляди“, „Із уст народу“, “Eine ethnologische Expedition in das Bojkenland“, „Огляд праць над етнографією Галичини в XIX ст.“ . Капітальною фолкльористичною працею є „Студії над українськими народними піснями“, де застосовано історично-порівняльну методу.
Економічні праці І. Франка, трактовані в історичному плані, присвячені станові робітництва: „Промислові робітники в східної Галичині й їх плата 1870 р.“, „Про працю“, а також селянства в Галичині: „Земельна власність у Галичині“, „Еміґрація галицьких селян“, „Селянський рух у Галичині“, „Гримайлівський ключ в 1800 р.“, „Селянський страйк в Східній Галичині“, „Громадські шпихлірі і шпихлірський фонд у Галичині 1784–1840 рр.“.
Тісно пов’язані з соціологічними, суспільно-політичними і економічними історичні розвідки І.Франка, близько 100 друкованих праць, більшість з них присвячені селянському рухові і революції 1848 року в Галичині та польсько-українським взаєминам. До першої групи належать: „Польське повстання в Галичині 1846 р.“, „Панщина та її скасування в 1848 р. в Галичині“, „Лук’ян Кобилиця. Епізод з історії Гуцульщини в першій половині XIX ст.“, „Причинки до історії 1848 р.“. До другої — „Дещо про стосунки польсько-руські“, „Поляки й русини“, „Нові причинки до історії польського суспільності на Україні в XIX ст.“, „Русько-польська згода і українсько-польське братання“, „Хмельнищина 1648–1649 рр. У сучасних віршах“, „Тен як історик французьської революції“ , „Стара Русь“, „Причинки до історії України-Руси“.
Характерна для еволюції світогляду І. Франка його публіцистика, якій не бракувало й наукового підходу, тому часто в його творчості розмиваються грані між науковим і публіцистичними есеями. І. Франко бачив Україну як суверенну одиницю „у народів вольних колі“. При цьому він багато уваги приділяв здобуттю загальнолюдських прав. За студентських часів І. Франко захоплювався соціялізмом, студіював Маркса й Енґельса, а коли побачив облудність „нової релігії“, її завзято поборював. Назагал в І. Франка помітна еволюція від крайнього радикалізму до поступового націонал-демократизму. У своїй статті „Що таке поступ?“ І. Франко одним з перших спрогнозував появу тоталітаризму і тоталітарної держави.
Переклав українською твори близько 200 авторів з 14 мов і 37 національних літератур, зокрема вавилонські гимни, уривки з „Махабхарати”, біблійну „Книгу Буття”, Гомера, великі цикли грецької, римської та арабської поезії, Данте, Шекспіра, Ґете, Золя, Б’єрнсона, Пушкіна, Лермонтова, Герцена,Некрасова, Міцкевича, Ґомуліцького, Асника, Гавлічка-Боровського, Яна Неруду, Махара, Халупку. Інтерпретував також епічну творчість різних народів, в тому числі албанського, китайського, угорського. Переклади склали сім томів. Власні твори писав п’ятьма мовами – українською, німецькою, польською, російською, болгарською.
Епістолярна спадщина, що збереглася дуже неповно, налічує нині 1036 листів до понад півтораста адресатів (найбільше до Михайла Драгоманова). З послань, адресованих на Закарпаття, зберігся лист до Юрія Жатковича.
І. Франко-видавець був ініціятором, координатором та редактором видавничих серій „Дрібна бібліотека“, „Наукова бібліотека“, „Літературно-наукова бібліотека“, „Хлопська бібліотека“, „Міжнародна бібліотека“ та „Всесвітня бібліотека“.
У ХХ ст. І. Франко був найбільш тиражним з усіх українських клясиків. Упродовж 1918-1985 ріків вийшло 634 його книги і брошури загальним накладом 24.289.500 примірників, тобто по одній книжці на кожну пару тодішніх українців.
Також І. Франко чи не найбільш перекладений з усіх українських письменників на чужоземні мови. Тільки в радянську добу його твори у перекладах іншими мовах видано 48 разів тиражем 638,7 тис. примірників. Унікальним є видання „Вічного революціонера” (Львів, 1975), яке містить переклади цього вірша на 30 мов світу. Твори І Франка екранізувалися щонайменша 16 разів (в тому числі засобами мультиплікації), а біографію відтворено у шести фільмах. 2008 р. у ході всеукраїнського телевізійного опитування він увійшов до десятки найвидатніших українців. Література ж про І. Франка взагалі неозора. На 1982 р. самих покажчиків по франкіані існувало 238, а відтоді їхня кількість ледве не подвоїлася. Кількість книжок і статей про І. Франка можна оцінити у кількадесят тисяч, хоча повного уявлення про цей Монблан досі немає.
Українство багато заборгувало своєму пророкові. Поки немає ані академічного дослідження його мови, ані належної оцінки його теоретичного доробку з позицій сучасної науки. Дещо має з’явитися цього, ювілейного для Каменяра року. Але більшість з того – завдання для значно дальшої перспективи.
Сергій Федака – доктор історичних наук, профeсор Ужгородського Національного Унівeрситету, письменник.