ДНІПРОПЕТРОВСЬК. – Про Дніпропетровськ я мав уявлення, як про особливо радянське місто. Коли я їхав з батьками з заслання на півночі Росії в Україну, до вагону прийшов молодий чоловік, котрий розмовляв вишуканою українською мовою. Його обстежували у Дніпропетровській психіятричній лікарні саме через те, що він скрізь послуговувався українською мовою. Влада вважала це психічним відхиленням.
У Смілі зі мною у клясі вчився хлопець, батько якого сидів у тій же психіятричній лікарні, бо ніби хотів втекти за кордон.
Дніпропетровськ був батьківщиною генерального секретаря Центрального комітету Комуністичної партії Леоніда Брежнєва, а як центр ракетно-космічного будування був закритий для чужинців. Секретарем партійного комітету найбільшого заводу ракетно-космічної техніки був Леонід Кучма, який потім став Президентом України. То до міста я їхав 5 листопада 2015 року з деяким упередженням.
Усі його вулиці і підприємства, названі іменами російських більшовиків, переконливо свідчили, що радянське минуле нікуди ще не поділося. Але мій приятель, з яким я зустрівся у Дніпропетровську, заперечив:
„Повір‚ Сашко, що це вже далеко не те місто, яким воно було ще два роки тому. Зараз чимало дніпропетровців захищають Україну зі зброєю в руках, українським прапором пишаються, а пам’ятник Ленінові знесли“.
Місцевий гуморист нещодавно заявив: „У Дніпропетровська не було смаку, кольору й запаху, він народився у 2012 році. Тепер і його, і вулиці треба перейменовувати, бо такі питання потрібно вирішувати на користь майбутнього. Історія довша, аніж наші уподобання.”
27 квітня 2012 року в Дніпропетровську сталася серія вибухів. Це були одні з перших терористичних актів в Україні. Пристрої були саморобні. Усі вони вибухнули на головній вулиці міста – проспекті Карла Маркса. Перший вибух стався на трамвайній зупинці „Оперний театр”. У місті були певні, що це повторення путінських вибухів житлових будинків у Москві та Волґодонську, як підстава для звинувачення українців-демократів у тероризмі. Деяких і справді протримали за ґратами.
Саме тоді Дніпропетровськ кардинально змінився. Його до того, по суті, радянські мешканці, які не дуже підтримували Майдан, вразили Україну сплеском українського патріотизму. Коли Крим готувався до „референдуму“ щодо відокремлення від України, у Дніпропетровську з’явилося багато донецьких „тітушок“, а реґіонали зібралися під російськими прапорами на площі з гаслами: „Крим – Росії!“. Міліція їх не чіпала, а коли українці почали скандувати „Ганьба!“, то їх міліція забрала до в’язниці. Тепер я навмисне розмовляв у Дніпропетровську з людьми, звертався до них з запитаннями тільки українською мовою. І ніхто не поглянув на мене косо, ніхто не здивувався.
Я бачив українську символіку, повагу до захисників Вітчизни, я бачив усміхнених, привітних людей, я з гордістю дивився на найбільший в світі тризуб, намальований на недобудованому хмарочосі, і я повірив, що знаходжуся, хай і в російськомовному, проте українському місті.
Я вірю, що тут уже нікого не садитимуть до психіятричної лікарні за українську мову, а термін „жидобандерівець”, який народився саме у Дніпропетровську, свідчить, що люди тут збагнули і усвідомили, на чиєму боці правда, вони цінують свободу свою й інших і мають здорове почуття гумору.
Присутність України в Дніпропетровську вже відчувається, навіть в російськомовних написах.